Арена

День дуелей настав швидше, ніж я сподівалася.

Академія гуділа, немов роздратований вулик. Усі говорили тільки про одне: хто виступить, хто переможе, хто впаде. Арена, найбільший зал під куполом, засвітилася від десятків факелів і магічних кристалів. Стіни відливали червонуватим, наче живим вогнем.

Я стояла разом із Арі в колі учнів. Серце билося так, що здавалося — почує кожен.

— Не дивись на них, — шепотіла Арі. — Дивись тільки на себе.

Але це було неможливо. Погляди відчувалися, як стріли. Одні — з надією, інші — з ненавистю. І серед них — холодний, як крижана вода, погляд Рена.

Ректорка піднялася на поміст. Її голос лунав, наче дзвін:
— Сьогодні ви покажете, чого варті. Не для слави, не для пліток, а для того, щоб довести: Академія виховує майстрів, а не тіні.

Вона кивнула, і двоє перших учнів ступили в центр. Бій почався. Іскри магії, удари, крики — все злилося в шалену симфонію.

Я дивилася, як один за одним сходять переможці й переможені. Але коли назвали моє ім’я, світ зупинився.

— Лія Оррін. Проти Рена з Північного крила.

Він усміхнувся, крокуючи на арену.
— Нарешті, — прошепотів так, щоб чула тільки я. — Тепер без Каеля. Тільки ти й я.

Я стиснула кулаки. Вузол пульсував на зап’ясті.

— Готові? — спитала ректорка.

— Так, — відповіли ми одночасно.

Його тінь вирвалася першою. Чорний звір із сотнями зубів ринув на мене. Я ледве встигла намалювати коло — і стіна світла врізалася в темряву. Удар був такий, що мене відкинуло назад.

— Слабка! — крикнув він. — Ти нічого не вартуєш!

Його тінь росла, перетворювалася на цілий натовп постатей. Я намагалася стримати, але руки тремтіли.

— Ліє! — Арі закричала з натовпу. — Тримайся!

Я вдихнула. Вузол спалахнув сильніше. І тоді моя тінь вирвалась — не як захисник, а як вибух. Вона ударила прямо в його звіра, розсікла його навпіл. Арена загриміла, хтось із глядачів злякано скрикнув.

Рен відскочив, але усміхався.
— Ось вона! Справжня! Та, що нас усіх знищить. Ви бачите? — він обернувся до учнів. — Вона не контролює нічого!

Його слова були як отрута. Частина глядачів справді відступила назад. Я бачила їхні перелякані очі.

І саме в цю мить він ударив знову. Його тінь метнулася вбік — не на мене, а на Арі.

— НІ! — закричала я.

Моя тінь рвонула сама, мов би не питаючи дозволу. Вона накрила Арі, створивши купол, і відкинула Рена так, що він вдарився об стіну.

Усі завмерли. Навіть ректорка піднялася з місця.

Я стояла в центрі арени, задихана, тінь ще тремтіла довкола. І тоді побачила його.

Каель. Він стояв серед глядачів, але очі його горіли так, наче весь цей час він теж був на арені.

— Досить! — голос ректорки розрізав тишу. — Бій закінчено. Перемога за Лією Оррін.

Рен піднявся. Його губа була розбита, але очі — ще холодніші.
— Це тільки початок, — прошипів він.

Його «Союз» у натовпі зашепотів. Я відчувала їхній погляд. Вони не здавалися.

Після дуелей я ледве дійшла до своєї кімнати. Руки тремтіли, вузол пульсував, немов живий. Арі сиділа поруч, але мовчала — її обличчя було бліде від страху.

І тоді двері відчинилися. Каель.

— Ти ризикувала надто сильно, — сказав він.

— Він хотів убити її! — я вибухнула.

Каель підійшов ближче. Його тінь розлилася по стінах, і кімната потемніла.
— І ти б віддала себе, щоб її врятувати. Ти навіть не розумієш, що таке межа.

Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Він був занадто близько. Його очі — ті самі холодні сріблясті — пекли сильніше, ніж будь-яка магія.

— Ти вб’єш себе, Ліє, — тихо прошепотів він. — А може… і мене теж.

Він відійшов, перш ніж я встигла сказати щось у відповідь. Лише двері грюкнули, залишивши мене саму з тінню, яка не хотіла більше ховатися.

Уночі я довго не могла заснути. Крики арени, погляди учнів, слова Рена — усе змішалося. І серед цього всього — його.

Каель.
Той, хто мав би бути ворогом, але ставав кимось значно небезпечнішим.