Лінії розколу

Академія завжди жила плітками, але цього разу вони не розсіювалися, а згущувалися, немов хмара перед бурею. Кожен, хто зустрічав мене у коридорі, дивився або з ляком, або з викликом.

— Вона мало не випалила кімнату, — шепотіла дівчина з бібліотечного крила.
— Без Каеля вона б не витримала, — додавав хтось інший.
— А може, саме він її й покриває? — це вже було майже відкрито.

Я намагалася не слухати, але голоси липли, як колючки.

На заняттях поділ був відчутний навіть у дрібницях. Коли ми збиралися для групових вправ, частина учнів одразу відходила від мене, щоб не опинитися поруч. Інші, навпаки, нишком підсовували мені свої записи, допомагали, коли ректорка відверталася.

Найнебезпечніше було те, що в «моєму» таборі опинилися ті, кого в Академії давно вважали проблемними: шукачі гострих відчуттів, темні жартівники, ті, хто завжди прагнув йти проти правил. Вони дивилися на мене з таким захватом, ніби я була їхнім прапором.

— Нам потрібна сила, — прошепотів один із них після заняття. — А ти її маєш. Ти не боїшся.

Я відсахнулася:
— Ви помиляєтеся. Я боюся більше за всіх.

Він лише посміхнувся:
— Тим цікавіше.

Вечорами коридори Академії ставали схожими на вулиці міста після комендантської години. Учні ходили групами, пильнували одне одного, і кожен крок лунав як виклик.

Арі намагалася мене заспокоїти, але й вона бачила: ситуація виходить з-під контролю.

— Це не просто плітки, — сказала вона якось тихо. — Вони вже обирають сторони. Скоро почнеться щось гірше.

Я хотіла їй вірити, але знала: «гірше» вже почалося тієї ночі, коли мене намагалися зламати.

Каель тримався осторонь, але я відчувала його присутність. Він з’являвся несподівано — у коридорі, на сходах, навіть у бібліотеці. Наче стежив, хоча робив вигляд, що ні.

Одного разу я не витримала:
— Чому ви завжди поруч? Ви ж самі казали — ніхто не врятує мене, крім мене самої.

Він подивився довго, і в цьому погляді було щось таке, що змусило мене тремтіти.
— Я сказав правду, — тихо відповів він. — Але правду завжди треба чути до кінця.

— І яка ж друга половина?

— Що іноді навіть ті, хто мусить стояти осторонь, не можуть.

Його голос звучав небезпечно близько. І в ту мить я зрозуміла: він теж іде по лезу, тільки своєму.

Тим часом Академія готувалася до чергових дуелей — офіційних, на арені. Я знала: тепер кожна буде не просто змаганням. Це буде випробуванням не тільки сили, а й того, на чиєму я боці.

Увечері я почула, як у підземеллі збирається група учнів. Вони шепотілися про таємний «Союз», який хоче зірвати наступні бої. Їхній лідер — хлопець на ім’я Рен, той самий, із ким я билася. І він не забув приниження.

— Вона мусить впасти, — його голос відлунював, мов удар меча. — Інакше впаде Академія.

Я завмерла в темряві, розуміючи: тепер це вже не було справою пліток чи випадкових нападів. Це був початок справжньої війни всередині стін.

Коли я повернулася у свою кімнату, Арі спала, але я не могла заплющити очей. На зап’ясті знову тремтів вузол, наче відчував наближення бурі.

І я знала: наступний бій уже не буде просто дуеллю. Це буде вибір — мій і тих, хто вирішив іти за мною.

А найстрашніше, що серед тих, хто йшов проти мене, була сила, яку я ще навіть не могла збагнути.

І тоді мені здалося, що десь у темряві, за межами кімнати, хтось дивиться. Не учень. Не ворог. А той, хто завжди поруч.

Каель.