Чутки і межі

Після дуелей Академія дихала інакше.
Здавалося, навіть коридори шепочуть моє ім’я. Не «Лія» — те, яке тутешні стіни навчилися вимовляти: та, що зірвала вузол.

Учні зустрічали мене по-різному.
Хтось відвертався, наче боявся заразитися.
Хтось шепотів за спиною:
— Вона вбивця.
— Небезпечна.
— Тінь сама обрала її.

А були й інші — ті, хто дивилися з заздрістю. Так дивляться на людину, яка зламала двері, про які інші роками мріяли.

Я намагалася не слухати. Але Академія вміє вплітати слова у твої кроки.

У трапезній було гамірно. Арі сіла поруч, нервово перебираючи пальцями край хліба.

— Вони не мають права так говорити, — прошепотіла вона. — Це був Рен, він сам…
— Тут не важливо, хто почав, — перебила я. — Тут важливо, хто вижив.

Арі опустила очі. Я відчула, як у грудях щось стискається від провини: вона завжди була добра, а я вже вчуся говорити так, як Каель.

— Обережніше, — кинула Віє, підсовуючи мені миску з супом. — Коли про тебе багато говорять, то завжди знайдеться хтось, хто захоче перевірити, чи ти справді така сильна.

— Думаєш, хтось викличе мене ще раз?
— Тут не викликають. Тут підставляють. — Її губи викривилися у тонку усмішку. — Тримай вузол ближче.

Після вечері нас зібрали у Західному крилі. Каель стояв посеред зали. Його книга знову була відкрита, але сторінки цього разу світилися тьмяним сріблом.

— Сьогодні ми говоримо про межі, — сказав він. — Вчора ви дізналися, що сила не слухається «хочу» чи «не хочу». Вона бере. Завдання некроманта — вміти ставити межу.

Його очі ковзнули по мені. Я опустила погляд.

— Кожен з вас накреслить своє коло, — продовжив він. — І впустить у нього тінь. Якщо коло витримає — ви збережете контроль. Якщо ні — тінь вийде за межі. І тоді… — він не договорив. Не треба було. Усі й так зрозуміли.

Мені дісталася ділянка біля вікна. Камінь був холодний, але вузол на зап’ясті пульсував теплом. Я накреслила лінію крейдою. Вона вийшла кривувата, але цілісна.

— Лія, — почувся голос Каеля.

Я підняла голову. Він стояв поруч, ближче, ніж іншим учням. Його тінь лягала на мій вузол так, що я відчувала її навіть тілом.

— Ти вмієш слухати, — сказав він тихо. — Тепер навчися наказувати.

Я кивнула і впустила тінь у коло. Вона вийшла одразу, слухняно, але швидко почала розширюватися, тиснути на лінії. Лінії тріщали, мов лід.

— Затисни, — підказав він. — Не відпускай.

Я напружила вузол, як мотузку, і тінь згорнулася клубком. Лінії витримали. Я видихнула.

— Добре, — його голос був тихий, але я почула в ньому задоволення. — Ти навчишся.

Його пальці ледь торкнулися моєї руки, коли він поправив мою крейду на камені. Це був майже дотик, але достатній, щоб серце забилося швидше.

Я відчула: межі — це не лише для тіні. Вони потрібні й між нами. І найбільше я боялася, що колись ці межі теж тріснуть.

Пізніше, коли учні розійшлися, мене наздогнав шепіт у коридорі.

— Красиво, — пролунав голос Рена.

Я обернулася. Він стояв у тіні, обличчя ще бліде після дуелі, але в очах палало щось нове — не злість, а холодна рішучість.

— Тобі пощастило. Раз. Але наступного разу… я подбаю, щоб тебе винесли.
— Або тебе, — відповіла я і сама здивувалася, як спокійно це прозвучало.

Рен усміхнувся криво.
— Подивимось, вузлик.

Його тінь ворухнулася за плечем і розчинилася.

Тієї ночі я довго сиділа біля вікна. Небо було блідим, як зім’ята тканина. Я крутила на пальці перстень баби Яри.

«Межа», — згадала я слово, яке написала для ректорки.

За спиною тихо скрипнули двері. Я озирнулася. Каель. Він не заходив — просто стояв у проході.

— Не можеш заснути? — спитав.
— Дзеркала не відпускають, — зізналася я.
— Це добре, — відповів він. — Хай краще вони дивляться на тебе, ніж хтось інший.

Я всміхнулася мимохіть.
— А ви? Ви дивитеся?
— Я мушу, — його очі на мить стали м’якішими. — Бо ти — моя учениця.

Я кивнула, хоча серце чомусь почуло інше.

Він залишив мене, і я ще довго вдивлялася в небо, думаючи, що найбільша небезпека в Академії — не катакомби й не дзеркала. А те, що я починаю хотіти дивитися на нього довше, ніж варто.

 

Коли я поверталася до гуртожитку, в повітрі вже витав запах сирості — нічні тумани стелилися з лісу. Біля сходів я почула голоси.

— Кажуть, її сила не її, — шепотіла якась дівчина з другого курсу. — Їй допомагає сам Каель.
— Брехня, — відповів хлопець, але тихо, з ноткою страху. — Хто б не допомагав, вона мало не розірвала Рена.

Вони не помітили мене, і я прослизнула далі, але ці слова свербіли в голові. «Не моя сила»… А якщо й справді так?

У спальні Арі вже спала, обійнявши подушку. Я довго крутилася, поки не здалася й не вийшла у коридор. Кам’яні стіни дихали холодом, та всередині було жаркіше, ніж треба.

Я йшла повз навчальні аудиторії, коли раптом двері однієї з них були прочинені. Усередині тьмяно світилася лампа. Я зазирнула й завмерла: Каель сидів за столом, розгорнувши свою чорну книгу. Пальці ковзали сторінками, наче він не читав, а слухав їх.

Я хотіла піти, але дошка під ногою зрадницьки рипнула.
— Заходь, — не піднімаючи очей, сказав він.

Я ступила всередину. Серце калатало так, що здавалося, його чує вся зала.

— Тобі не спиться, — констатував він.
— Після арени важко.

Він нарешті підняв очі. У світлі лампи вони здавалися срібними, майже нереальними.
— Чим більше боїшся спогадів, тим довше вони тримають. Тобі треба навчитися не відганяти, а проживати їх.

— А ви? — запитала я. — Ви проживаєте свої?

Його погляд потемнів. Мить він мовчав, потім зачинив книгу.
— Мої спогади не для учнів.

Я кивнула, але відчувала, що він майже відповів, тільки зупинився.

— Чи ви боїтеся, що колись ваші межі теж не витримають? — вихопилось у мене.