Дзеркальна галерея

У Темній Академії завжди ніч, навіть удень.
Світло тут наче забуває, що його місце — розганяти темряву. Факели горять, але відкидають тіні глибші за самих себе.

Нам видали розпорядок: після вечірніх занять — година «вільного споглядання». Учні мали сидіти в бібліотеці чи в залах, де стояли дзеркала. Щоб призвичаїтись до власних тіней, сказав Каель. Насправді ж це був ще один спосіб випробування: хто не витримає сам із собою, тому не місце в Домі Безмовних.

Я вибрала найвіддаленішу частину бібліотеки, але там пахло пилом і зотлілими палітурками так, що навіть вузол на зап’ясті стиснувся від відрази. Тож ноги самі привели мене у Дзеркальну Галерею.

Коридор був довгий, вузький, обрамлений високими дзеркалами у кістяних рамах. Вони стояли паралельно, і якщо йти між ними, то твоє відображення множилося, ставало десятком Лій — блідіших, тонших, майже прозорих. Дивитися довго було нестерпно: в якийсь момент ти починав сумніватися, що оригінал — це ти.

Я зупинилася перед одним із дзеркал. У ньому моє обличчя виглядало старшим — років на п’ять. Очі були втомленіші, волосся темніше. Я відсахнулася.

— Дивись довше, — озвався позаду голос.

Я здригнулася. Каель.
Він стояв у тіні, ніби належав їй, і дивився не на мене, а у дзеркало.

— Що я маю побачити? — спитала я, намагаючись говорити рівно.
— Себе, якою можеш стати. Або… якою боїшся стати.

Я знову глянула. У відображенні мої очі раптом стали чорними, як безодня чаші. Я рвучко відвернулась.

— Це не я.
— Усе, що ти бачиш, — це ти, — тихо відповів він. — Дзеркала не брешуть. Вони лише показують, що ти ховаєш.

Його обличчя було зовсім близько. Тіні від факелів ковзали по лінії вилиць, робили його погляд гострішим. Я відчула, що в груди заходить занадто багато повітря, і не знала, куди подіти очі.

— Ви нас лякаєте, — прошепотіла я. — Дзеркалами. Тінями. Власними словами.
— Страх — це теж інструмент. Як ніж. Як вузол, який можна затягнути чи розплутати.

Він простяг руку — не до мене, а до дзеркала. Його пальці ковзнули по склу, і раптом моє відображення змінилося. У дзеркалі я стояла поруч із ним, але ближче, ніж насправді. Наче між нами не було цієї небезпечної відстані.

Я відступила.
— Це ілюзія?
— Це можливість, — він нарешті подивився на мене. — Ти боїшся її?
— Я боюся… вас, — вирвалось у мене.

Мить тягнулася довго. Його погляд не був холодним — радше серйозним, важким, від якого хотілося або втекти, або залишитись назавжди.

— Добре, що боїшся, — тихо сказав Каель. — Страх іноді зберігає життя. А іноді — забирає.

Він відійшов від дзеркала. Я нарешті змогла видихнути.

— Завтра у вас перші справжні дуелі, — додав він. — Тримай вузол ближче. І… не вір усім, хто дивиться на тебе довше, ніж варто.

Його погляд ковзнув по мені ще раз, і я не знала, чи він мав на увазі когось іншого… чи самого себе.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Дзеркала залишилися в голові, їхні відображення переслідували мене, і серед них було одне — там, де я стояла занадто близько до Каеля.
І найдивніше — це відображення не лякало.