Глава 22.2

Ми з Крістором почувалися клоунами в цирку. Усі з нетерпінням очікували нашої ганьби.

Коли майстер Кулак наказав розпочинати, ми з рудим так і залишилися стояти на місці. Збентежено озиралися, не наважуючись зробити перший удар, чим викликали напад загального сміху. Іржав навіть Лоран, забувши про свою власну ганьбу. Гадаю, він найбільше тішився нашій. Адже це відвернуло увагу від його промаху. Тільки Шейріс і напіворк підбадьорювали нас, хоча їхні голоси заглушалися лементами інших.

Нарешті я перша зробила удар. Звісно, ​​удар – голосно сказано. Замахнулася на рудого. Він навіть не намагався ухилятися чи чинити опір. Зойкнув, коли мій кулак потрапив йому в плече. Я злякалася більше за нього самого.

– Крісторе, вибач, будь ласка, я не хотіла!

Адепти тепер іржали так, що земля здригалася. Майстер Кулак прикрив обличчя долонею, не витримавши цієї пародії на бій.

– Давай, вдар тепер ти, – прошепотіла, сподіваючись, що ніхто не почує.

– Я не можу тебе бити. Ти ж дівчина! – жалібно прошепотів рудий.

– Ну, хоча б зроби вигляд!

Ельмер уже сидів на землі, втираючи сльози, що виступили від сміху. Коли ж Крістор зробив мляву спробу вдарити мене по плечу, але схибив, і зовсім повалився від сміху. Ми з рудим ще кілька разів для виду помахали руками і, слава Тараш, наша хвилина ганьби закінчилася.

Майстер Кулак скрушно похитав головою і під дружне хрюкання адептів резюмував:

– Це катастрофа. Я навіть коментувати ці поєдинки не можу. Назвати те, що відбувалося, боєм, язик не повертається.

Не встигли ми з Крістором під загальні глузливі вигуки повернутися до строю, як гомін прорізав оглушливий рев майстра Кулака:

– Мовчати!

Сміх та розмови миттєво вщухли. Адепти спантеличено дивилися на викладача, який знову повернув обличчю кам’яну суворість.

– Побудова п’ятірками! – віддав нову команду напівдемон.

Ми одразу виконали наказ і завмерли. Тільки побачивши декана, який наближався до нас, я зрозуміла причину такої різкої зміни поведінки викладача. Лорд Байлерн підійшов до нього і, кинувши погляд на нас, сказав:

– Ну, як тобі нове поповнення?

– Працювати доведеться довго і ретельно, щоб зробити з них щось гідне, – незворушно відгукнувся майстер Кулак, не соромлячись того, що ми все це чуємо.

– Ну, наполеглива робота ніколи тебе не лякала, друже мій, – декан поплескав його по плечу. – Але я тут, власне, не за цим.

Він обвів очима наші ряди і трохи примружився, затримавшись на мені.

– Адептко Тіррен, вийти зі строю!

Приголомшена, я механічно виконала наказ, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Що я такого зробила? Може, це через те, що вдарила Шейна перед їдальнею? Чи все ж таки з’ясувалося, що дух-хранитель припустився помилки, обравши мене?

– Ходіть за мною! – наказав декан, а майстру Кулаку наостанок кинув: – Вибач, я змушений забрати адептку з заняття.

– Щось сталося? – зацікавився напівдемон.

– Наказ ректора.

Мої очі округлилися, а серце пропустило удар. Такого я точно не очікувала! Що ж трапилося?! Спіймала стурбований погляд Шейріс і Крістора і постаралася посміхнутися. Хоча, мабуть, посмішка вийшла жалюгідною.

Майстер Кулак не став більше нічого питати, хоча в очах світилася явна цікавість.

Декан рушив до навчального корпусу, я – за ним, намагаючись встигати за широкими кроками.

– Лорде Байлерн, – не витримала я, коли ми вже звернули за ріг, залишаючи задню частину двору Академії. – Я в чомусь винна?

Він зупинився та розвернувся. Не очікуючи цього, я налетіла на нього і охнула. Схоже, з сьогоднішнього дня подібне входить у звичку для мене – налітати на начальство Академії.

Декан притримав за плечі і різко відсторонив від себе, ніби дотик до мене йому глибоко неприємний. Обличчя ледь помітно пересмикнулося. От же расист! Напевно, це через те, що я людина. Я схрестила руки на грудях і мовчки дивилася в його напружене обличчя.

– Це ви мені скажіть, адептко, – через кілька секунд пильного розглядання сказав лорд Байлерн. – Я мусив перервати важливі справи, які є єдиним, що затримує мене в Академії ще на день. Отримав письмове розпорядження ректора зняти вас із заняття та особисто супроводити до нього в кабінет. Причому в такій офіційній формі, що це навіть образливо. Що ви такого встигли накоїти, адептко?

Цілком втративши мову, я стояла і дивилася на нього, намагаючись зібратися з думками. Все менше розуміла те, що відбувається. Потім обережно розліпила пересохлі губи і зробила боязке припущення:

– Може, це через порушення дисципліни?

Брови декана скептично вигнулися.

– Ви порушували дисципліну? А ви сповнені сюрпризів, адептко! І коли тільки встигли?

– Ну… Сьогодні вранці… Я… – осіклася і нервово випростала руки, потім зчепила їх у замок.

– Дуже цікаво. І що ж «ви»? Домовляйте, раз почали.