Глава 19.1

ГЛАВА 19

Щойно наша п’ятірка переступила поріг кімнати, як хлопці накинулися зі звинуваченнями.

– Ми маємо триматися разом! – похмуро заявив Лоран, ходячи по кімнаті, поки інші розсаджувалися по своїх ліжках. – Лорд Байлерн так сказав.

– І це що ми до вас прив’язаними маємо бути? – обурилася Шейріс. – На заняттях ще нехай. А у вільний час нам що не можна і з іншими адептами поспілкуватися?

– Поспілкувалися? – єхидно поцікавився чорноокий, метнувши чіпкий погляд на мене.

Я зрозуміла, що він натякає на Шейна, і зітхнула. У чомусь Лоран має рацію, хоча визнавати це нелегко. Але з принципу не могла не сказати:

– Гадаєш, того адепта зупинила б ваша присутність?

– Дуже сумніваюся, – підтримала мене Шейріс.

– Гаразд, живіть, як знаєте, – розлютився Лоран. – Самі потім приповзете за допомогою.

А ось цього йому не варто було казати! Я вже хотіла піти на мирову. Шейріс, судячи з її погляду, також. Але тепер нізащо! Ми обидві підняли голови, і подруга озвучила нашу з нею спільну думку:

– І не подумаємо!

Що найнеприємніше, так це те, що Едвін і Крістор на нас теж образилися. На Лорана начхати, а ось сваритися з іншими членами групи не хотілося. Але нічого не вдієш. Слова вже вирвалися. І навіть рудий з почуття чоловічої солідарності тепер приєднався до Лорана та Едвіна.

Весь час до дванадцятої години хлопці нас дружно ігнорували. Шейріс, що відрізнялася, як я встигла помітити, запальним, але незлобивим характером, і рада була б все виправити, та пізно. Я ж настільки кепсько почувалася морально, що зараз ні про що не могла думати. Відпущений вільний час пролежала на ліжку, згорнувшись калачиком, і намагалася відволіктися від того, що відбувається навколо.

Коли годинник над нашими дверима показав без п’яти хвилин дванадцять, Лоран, нарешті, зволив звернутися до всіх:

– Вставайте. Час іти на заняття.

– Це ж треба, ти вже з нами розмовляєш, – буркнула Шейріс, але без особливої ​​агресії.

– Я все-таки капітан, – холодно озвався дроу. – Не хочу, щоб нам усім дісталося через двох істеричних дівок.

Оце він даремно! Шейріс моментально наїжачилася і колишня злість до неї знову повернулася. Зітхнувши, я встала з ліжка і попленталася до дверей. Схоже, перемир’я нам не варто чекати. Принаймні найближчим часом. Що ж, якось переживемо! Головне, що зі мною Шейріс. Ми з нею – найкраща підтримка одна для одної. Та й після того, що довелося пережити вчора вночі і сьогодні вранці, навряд чи щось здатне вибити з колії.

Як же я помилялася... Моє пекло тільки починалося.

Усі адепти нашого курсу поспішали на подвір’я, де на них уже чекав Чарунчик. Я ще тоді радісно так подумала, що принаймні декана на занятті не буде. Лорд Фармін без його нагляду навряд чи буде знущатися над студентами. Наївності моїй можна лише позаздрити... Це стало ясно вже з того моменту, як ми вишикувалися перед викладачем у дві шеренги, а п’ятірка Ельмера Лунта, що спізнилася лише на дві хвилини, прибігла слідом. Щойно вони спробували зайняти місця серед нас, як почувся перебільшено доброзичливий голос лорда Фарміна:

– А вам, розумники, хтось дозволяв вставати до строю?

«Розумники» з приреченим виглядом вийшли вперед, усім виглядом демонструючи найщиріше каяття.

– Адепте Лунт, доповідайте про причину запізнення, – недбало кинув Чарунчик, з нудьгою розглядаючи студентів, що провинилися.

– Трохи не розрахували час, лорде Фармін, – відповів Ельмер.

– Ось як… Тобто, ви вважаєте, що інші адепти мають страждати через те, що ви, як панянки, що збираються на побачення, не вмієте час розраховувати?

П’ятірка ображено засопіла. Гадаю, через порівняння з панянками.

– Встати до строю! – ми всі здригнулися від того, як різко змінився тон викладача.

Куди тільки зникла оксамитова м’якість?! Командний. Владний. Від нього прямо мороз по шкірі пробігав. Ось тобі й Чарунчик! Згадала те, що говорили про нього Лін та Дора, і зрозуміла, що вони анітрохи не перебільшували. А ще усвідомила, що живою мені з цього тренування не виповзти!

Розпочав лорд Фармін з того, що ознайомив нас із ключовими командами типу «Рівняння наліво», «Рівняння направо» тощо. Ми вивчили побудову п’ятірками. Кожна трималася на відстані кроку від інших: не тільки праворуч чи ліворуч, але й попереду. Тож виходили невеликі шеренги. Першим зліва стояв капітан, слідом за ним по зросту решта.

Близько півгодини пішло на те, щоб ми постійно не плуталися, у який бік повертатися по команді і навчилися швидко реагувати на зміну положення. Вже саме це добряче втомило. Але краще б ми й надалі продовжували займатися цією, на мою думку, безглуздою і нікому непотрібною справою.

– Бачите стовпчики вздовж подвір’я? – діловито запитав лорд Фармін.

Ми дружно закрутили головами, нарешті, звернувши увагу на те, що раніше якось навіть у вічі не впадало. Здавалося чимось на кшталт елементів декору. Стовпчики дійсно обгороджували неабияку за розмірами територію, утворюючи собою величезне коло.