Глава 17.3

– Руки від неї забери! – заступився за мене Крістор, за що я нагородила його найтеплішою усмішкою, на яку була здатна.

– Рудий, а ти б не втручався! – процідив Лоран. – А то здібності твої не завжди вчасно можуть допомогти.

– Так, хлопці, – почувся рішучий голос Шейріс, – припиніть це! Ми п’ятірка, маємо триматися разом, а не сваритися!

– Та хто ж проти? – криво посміхнувся Лоран, але руку все ж таки прибрав. – Я ж і хочу триматися разом, – останні слова він мені видихнув у вухо, через що шкіра відразу покрилася пухирцями.

– Орк ти стурбований! – не витримала я і поспішила схопити одяг і сховатися за шафою. – Едвіне, не приймай на свій рахунок, – додала я вже звідти, зрозумівши, що того могло образити моє порівняння Лорана з орком.

– Та нічого, – почувся збентежений голос Едвіна.

Лоран же, сволота така, голосно заіржав.

– Гаразд, хлопці, вам би теж помитися не завадило, – перевела розмову в мирне русло Шейріс і демонстративно повела носиком. – А ще треба встигнути до їдальні. А то, відчуваю, сили нам сьогодні знадобляться!

З нею були змушені погодитися. І незабаром хлопці теж вирушили на штурм душової, звідки зараз долинали гвалт та гнівні вигуки. Вчасно ми з Шейріс встигли туди сходити!

Я, нарешті, змогла спокійно переодягтися. Про всяк випадок під мантію одразу одягла спортивну форму, пам’ятаючи про минуле приниження. А так, якщо раптом знову доведеться переодягатися, досить буде зняти верхній одяг. Шейріс, вже не знаю, з яких міркувань, вчинила так само. Настала черга зайнятися волоссям. Подруга, проводячи гребенем по своїй розкішній шевелюрі, задумливо сказала:

– Я ось думаю, може взагалі волосся обстригти? Ти бачила, яка зачіска у напіворкині? І у ще однієї дівчини-старшокурсниці?

– Ти що? – я ледь не задихнулася, згадавши той жах. Коротка стрижка, яка робила дівчат чоловікоподібними, зовсім не привела мене в захват. Сама б я ніколи не наважилася на таке! Хоча… А якби це допомогло позбутися настирливої ​​чоловічої уваги?.. Ні, навіть заради цього! Брр. Ні за що не пожертвую своїм волоссям, нехай навіть воно руде і приносить купу проблем. – Шейріс, не обрізай!

– Гаразд, я подумаю, – вона задумливо роздивлялася себе в маленьке люстерко, витягнуте зі своїх речей. Потім стягнула волосся у хвіст за прикладом третьої дівчині, яку ми бачили на подвір’ї.

– Ось бачиш, так воно заважати не буде, – підтримала я її рішення. – І виглядаєш просто приголомшливо!

Шейріс задоволено посміхнулася і відібрала у мене гребінь, яким я люто розплутувала волосся. Почала обережно і дбайливо розчісувати мої руді патли.

– Ти теж навіть не думай позбавлятися свого волосся, – сказала вона. – Воно в тебе дуже гарне. Хоч і незвичного кольору. Хлопці просто остовпіли, коли тебе побачили з розпущеним волоссям.

– Коли це? – нахмурилася я.

Шейріс реготнула.

– Та коли ми після душової прийшли. Тільки-но вони тебе побачили, як я одразу ж себе невидимкою відчула.

– Не вигадуй! – я знову спалахнула.

– Ні, ну справді! Такий колір, тим паче натуральний, зустрічається дуже рідко. Ти для них сприймаєшся екзотикою, – посміхнулася вона.

– Все одно дурниці. Та й взагалі, відкрию тобі секрет, – поспішила перевести я розмову на іншу тему, – ти подобаєшся щонайменше двом із нашої п’ятірки.

– Я знаю, – вона широко посміхнулася. – Але коли це заважало чоловікам заглядатися й на інших дівчат? Слухай, а що в тебе там із Лораном насправді сталося у лісі?

– Шейріс! – обурено видихнула я. – Невже ти теж думаєш, що ми… що я…

– Я знаю тебе краще за інших, – м’яко заперечила вона. – Тож так не думаю. Ти правильна до неможливості. Але все одно цікаво. Чого тебе понесло до лісу, та ще й у супроводі Лорана?

– Мені в туалет захотілося, – зізналася я і знову густо почервоніла. – А він слідом ув’язався.

Шейріс зареготала так дзвінко, що я навіть здригнулася. Випустивши гребінь, вона просто каталася по ліжку і продовжувала сміятися.

– Ой, я зараз сконаю!

– Шейріс! – я навіть образилася на таку реакцію.

– Особливо смішно, чому ти про це не сказала, коли тебе запитували! Посоромилася, чи не так?!

Я засмучено кивнула, а Шейріс знову залилася сміхом. Відсміявшись і втерши сльозинки, що мимоволі виступили, промовила:

– Ні, з твоєю скромністю треба справді щось робити! І якнайшвидше.

– Це ще чому?

– Летті, люба, ти хоч розумієш, куди потрапила? На військовий факультет, де жінок – лічені одиниці. Уваги чоловіків тобі не уникнути, як не старайся. А якщо реагуватимеш так, як зараз, вони тебе просто з’їдять.

– Подавляться, – буркнула я, хоч і розуміла, що вона має рацію.

– Взагалі добре б тобі знайти кого-небудь. Якщо знатимуть, що ти в парі, то менше стануть лізти. Та й захист у тебе буде.

– Ось це навряд чи, – я рішуче замотала головою. – Не для того я від лорда-намісника тікала.