Глава 17.2

Речі, як і раніше, лежали біля стіни в холі, і перш за все ми кинулися розбирати їх. Нехай навіть в Академії нам нададуть усе необхідне, але втрачати своє майно не хотілося.

Якийсь час панувала тиснява. Але врешті з речами ми розібралися і помчали на третій поверх. Лоран наказав напіворку прорватися до дверей, що ближче до сходів, і зайняти нашій п’ятірці місце. Едвіну двічі повторювати не довелося. Коли в справу вступав наказ Лорана, вся його сором’язливість кудись випаровувалася. Впевнено пробираючись між адептами та ігноруючи незадоволені вигуки, він досить швидко опинився біля потрібних дверей. Зайняв нам третю кімнату ліворуч від сходів і стояв тепер перед дверима, схрестивши руки на грудях і широко розставивши ноги. Давав зрозуміти, що нікого сюди більше не пропустить. Інші його старанно обходили, навіть не думаючи претендувати на наше житло.

Доки ми дісталися до Едвіна, у мене вже все тіло боліло від стусанів. Але, нарешті, це все ж таки сталося. І незабаром наша п’ятірка споглядала «щастя», що нам дісталося. Середня за розмірами кімната з похмурими стінами, покритими сірими шпалерами. П’ять вузьких ліжок, накритих грубими, знову ж таки сірими, ковдрами. Біля кожної – невеликий письмовий стіл та стілець. Дві шафи для одягу. Ось, власне, і все. Досить велике вікно, закруглене зверху, навіть шторами не прикривалося. Я пораділа, що ми на третьому поверсі і навряд чи хтось зможе підглядати знизу.

– М-да, – озвучив загальний вердикт Лоран, – сумно.

– Ну, нам і не обіцяли, що буде по-іншому, – підморгнула йому Шейріс і рішуче попрямувала до одного з ліжок, що стояли біля правої стіни.

Шпурнула на нього свою дорожню сумку, даючи зрозуміти, що це тепер її місце. Я поспішила зайняти сусіднє. Тепер нас розділяв лише письмовий стіл. Рудий зайняв те, що знаходилося трохи далі. Едвін і Лоран обрали місця біля лівої стіни. Загалом тут вдалося обійтися без конфліктів, і то добре.

У шафі знайшли комплекти одягу: для кожного по ще одній спортивній формі. Тут же лежали мантії із червоною емблемою. Ми розділили полиці у шафі і почали розпаковувати речі.

Я раптом згадала про найважливіше і завмерла, не донісши черговий предмет одягу до полиці.

– Шейріс, давай поки що в душову сходимо! А то коли всі туди кинуться…

Закінчувати фразу не довелося, вона мене чудово зрозуміла. Ми швидко схопили рушники з емблемами Академії, приладдя для миття та побігли до дверей.

– Спинку потерти? – почувся услід глузливий голос Лорана.

– Обійдемося! – відгукнулася я, чомусь цього разу навіть не образившись. Напевно, починаю звикати до його манери спілкування.

Ми і справді швидше за інших згадали про душову. Хлопці поки що займалися розподілом території та розпакуванням речей. Я чула крики і суперечки, що доносилися з-за дверей, і мимоволі зраділа тому, що наша п’ятірка домовилася без проблем.

Ми з Шейріс забігли в душову і замкнули двері на клямку. Вигляд душової підтвердив мої найгірші підозри. Десяток міні-кабінок, якщо, звісно, так можна назвати перекриття кволими перегородками. Дверей у кабінках не передбачалося, тому той, хто стояв перед ними, міг чудово бачити все, що відбувається в кожній. Сам душ був вбитим у стіну краником. Вода, яка текла з нього, виявилася ледь теплою, що викликало невдоволення Шейріс.

– Навіть вимитися нормально неможливо!

Я гмикнула, усвідомивши, що і подрузі все-таки тут щось не сподобалося. Приємно розуміти, що я не одна така. Хоча саму мене зовсім не бентежила температура води. Я і вдома ніколи не купалася у гарячій воді. Моя шкіра до неї надто чутлива. Тож зараз із насолодою стояла під струменями теплої води та намилювала тіло та волосся.

Але надовго нам усамітнитися не дали. Почувся гучний стукіт у двері і крики теж бажаючих долучитися до благ цивілізації адептів.

– Відчиняйте! Хто там засів?

– Прокляття! – вилаялася я і поспішно сполоснула волосся.

– З цих ідіотів станеться двері вибити, – підтримала Шейріс і теж поспішила закінчити водні процедури.

Ми загорнулися в рушники, що за розміром дозволили прикрити лише груди і стегна, і, підхопивши свої речі, рушили до дверей. Коли юрба, що насідала зовні, нас побачила, крики стихли. Щоправда, лише на кілька секунд. Потім почулися оглушливі свистки й похабні зауваження.

– Крихітки, ви чого нас не покликали? – усміхнувся Ельмер.

Гордо проігнорувавши всі випади на нашу адресу, ми пройшли до наших дверей. Щоправда, щоки у мене палали так, що я боялася, що просто згорять. А Шейріс «відійшла» досить швидко. Навряд чи щось взагалі могло надовго її збентежити чи стурбувати.

– Глянь, наші хлопці вже імена на табличці написали!

І справді, гарним, витонченим почерком на табличці тепер значилося п’ять імен. Напевно, Лоран писав. Я не могла уявити такий почерк у рудого чи напіворка. Своє ім’я, звісно, пихатий дроу помістив на першому місці. На другому, на мій подив, Крістора. Потім, згідно з ієрархією, визначеною чорнооким, значився Едвін, а за ним – Шейріс. Ну і, як і слід було очікувати, на почесному останньому місці знаходилося моє ім’я.

Шейріс відчинила двері і, навмисне виляючи стегнами, неквапливо увійшла до кімнати. Судячи з задоволеної фізіономії подруги, зацікавлені погляди чоловіків не тільки її не бентежили, а навіть приносили задоволення. Я ж бочком протиснулася за Шейріс і поспішно почала хапати речі зі своєї полиці у шафі. При цьому рушник, який однією рукою доводилося утримувати на грудях, постійно намагався зсунутися донизу.