Глава 16.2

Здавалося, ритуал зцілення тривав цілу вічність. Від напруги, що охопила всіх, кожна хвилина розтягувалася до тягучої нескінченності. Пройшло, мабуть, не менше півгодини. Я бачила, як у Ірмерія все сильніше тремтять руки, а на високому вузькому чолі виступили краплинки поту. Захотілося підібратися до нього і обережно витерти – я ледве стримала цей порив.

Коли повіки Лорана, який перебував у безпам’ятстві, здригнулися, я пересмикнула плечима від несподіванки. Чорні очі повільно розплющилися. Вони все ще гарячково палали, білки почервоніли. Але у погляді читалася повна притомність. До блідого обличчя поволі поверталися фарби. Я перевела погляд на рану на плечі і помітила, як уражена шкіра рожевіє і починає стягуватися, закриваючи страшні шматки оголеної плоті. Почула, як хтось із викладачів видав полегшене зітхання:

– Слава Тараш!

Але, крім нього, ніхто не наважився вимовити жодного слова. Ректор так само тримав долоні над пораненим, а отже, ритуал не завершено. Тільки коли краї рани повністю затяглися, нехай навіть шкіра ще здавалася неприродно-рожевою, він прибрав руки і трохи похитнувся. Декан тихо сказав:

– Решту завтра магістр Дондер доробить. Ви й так зробили майже неможливе.

Ірмерій не відповів. Лише мотнув головою і втомлено провів долонею по чолу, витираючи піт.

Лоран обводив усіх трохи здивованим поглядом, наче не усвідомлював, що взагалі сталося. Різкий голос декана стебнув його хлистом:

– Ти хоч розумієш, йолопе, що міг сьогодні померти?! Якби не вдалося зупинити перетворення, я особисто тебе спалив би!

Лоран здригнувся і поглянув на нього злякано й насторожено. Несподівано за хлопця заступився ректор, чию слабкість видавала зараз лише блідість.

– Як взагалі сталося, що з довіреним вам адептом таке сталося?

– Невже просто зараз знову почнемо колишню суперечку? – примружився декан. – Сам король довірив мені очолити військовий факультет. І те, як я будую процес навчання, моя особиста справа. Якщо вам і Доріані подобається підтирати своїм підопічним зади, то це ваша справа.

Я вражено округлила рота. Як він сміє так говорити з ректором у всіх на очах?! Потім прочитала відповідь на обличчях обох чоловіків, що буравили одне одного ненависними поглядами. Неприязнь між ними настільки велика, що вони навіть не вважають за потрібне це приховувати. Та й, зважаючи на все, лорд Байлерн тут на особливому становищі. Ректор не має права застосовувати щодо нього будь-які дисциплінарні стягнення, оминаючи короля.

– І все ж таки, лорде Байлерн, – прошипів Ірмерій, – одна справа – муштрувати довірених вам адептів, як справжніх солдатів... Інша – наражати їхнє життя на невиправданий ризик. Якщо не поясните, як таке сталося, я негайно після повернення напишу королю про цей інцидент. І те, що цей адепт, – він кивнув у бік притихлого Лорана, який навіть боявся ворухнутися, – з шановної аристократичної сім’ї, дуже ускладнить ваше становище.

Лорд Байлерн криво посміхнувся.

– Хочете дискредитувати мене перед Рінадієм? Що ж, вам давно цього хотілося. Спробуйте! Побачимо, що він скаже.

Те, що в неприємну розмову втрутиться Денор Лорн, ніхто не очікував. Намагаючись погасити конфлікт, що розгорівся, він якомога шанобливішим тоном звернувся до ректора:

– Лорде Стайлір, наважусь зауважити, що дії декана Байлерна були бездоганними. Так, він відрізняється суворістю у поводженні зі студентами. Але їхнім життям та безпеці ніщо не загрожувало. Навколо галявини нами встановлені магічні заклинання, у чому ви самі могли переконатися, проходячи сюди. Якби двом адептам не закортіло розважитися і вгамувати свербіж між ногами, нічого б не сталося. Вони потайки покинули галявину, нікому нічого не сказавши. І, наважусь помітити, щойно ми почули крики цих ідіотів, декан одразу ж спорядив рятувальну експедицію. Обидва живі, хочу помітити. У чому можна звинуватити лорда Байлерна? У тому, що у двох адептів мозок не в тій частині тіла?

Мої щоки палали. Я мало не задихалася від такої жахливої, ​​несправедливої ​​брехні. Як він міг подумати, що саме через це ми з Лораном покинули галявину?! Може, звісно, ​​щодо дроу звинувачення справедливе, але в мене подібного і на думці не було! Але якщо зараз почну виправдовуватися, стане лише гірше. Мені просто ніхто не повірить! Прокляття... Єдина надія, що ректор не дізнається, ким був другий адепт, про якого йшла мова.

– Ви сказали, що постраждали двоє адептів, – холодно кинув Ірмерій, не дивлячись більше на декана. – Другий теж потребує моєї допомоги?

– Наскільки я знаю, адептка Тіррен не постраждала.

Гном’яча дупа! Мої щоки запалали ще сильніше, коли погляди всіх присутніх невблаганно перехрестилися на мені. А за ними спрямувався і погляд ректора. Повний такого холоду та зневаги, що по спині навіть озноб пройшов. Ось зараз я воліла б знову опинитися в компанії невпокійних тварюк, ніж бачити на його обличчі такий вираз. Якщо в мене ще й залишався шанс сподобатися цьому витонченому красеню, то тепер він розвіявся, мов дим. Ну ось за що мені це?! Я ж лише хотіла в кущики сходити. Але якщо гадала, що гірше вже не буде, то дуже помилялася. Мелодійний голос ректора почувся знову:

– Адептко, версія, викладена лордом Лорном, відповідає істині? Все було саме так?

– Не зовсім, – тремтячим від хвилювання голосом сказала я і відразу замовкла. Говорити йому про такі приземлені речі, як справлення малої потреби, для мене, вихованої, як шляхетна леді, здавалося чимось неприпустимим. – Я вирішила трохи прогулятися, – відчайдушно брехала я і сама чула, як фальшиво звучить голос. – Лоран пішов за мною, не знаю, з якими цілями.