Глава 11.1

ГЛАВА 11

Що ближчим ставав ліс, то сильніше охоплювала тривога. Вона здавалася живою істотою, що пробилася всередину тіла і шкрябала нутрощі гострими кігтиками. Кожна клітина кричала про небезпеку. Про те, що необхідно триматися подалі від цього місця. І лише власна воля титанічними зусиллями стримувала інстинктивний порив втекти.

Ми ступили під похмурі склепіння дерев. Спочатку кожен з адептів гарячково озирався, ніби боячись, що звідкись вистрибне підгниле чудовисько і накинеться на нас. Але все було спокійно. Ліс нічим не відрізнявся від звичайного: волога свіжість, запах листя, спів птахів і стрекіт комах.

Постійно нагадуючи собі, що вдень у прикордонному лісі боятися нічого, я поступово заспокоювалася. Гадаю, так само чинили й інші. Незабаром адепти йшли вже набагато бадьоріше і лише із запитанням поглядали на викладачів, чекаючи подальших вказівок.

Нас привели на невелику галявину. Судячи зі слідів від погашених вогнищ, не ми перші прийшли на це місце.

– Ваше завдання – розпалити щонайменше три багаття, щоб усі могли навколо них розміститися, – заговорив декан, неквапливо ступаючи вздовж нашого безладного ряду. – Вечорами тут зазвичай так холодно, що не рятує навіть одяг із шерсті бримерів. Та й невпокійних вогонь відлякує. Вони ніколи не полізуть на світло. На цьому й будуються охоронні заклинання, які від них рятують. Вони створюють навколо лісу вогняні сіті, що реагують на мертву плоть. Живим цих заклинань боятися нічого, – випередив він одного з адептів, що вже відкрив рота. – Для вірності ми з колегами створимо ввечері довкола галявини таку саму захисну мережу. Так що вам не доведеться покладатися лише на багаття.

Я перевела подих, зрозумівши, що все не так погано, як я собі уявила. Ніхто нас не збирається згодовувати живцем жахливим тварюкам. Швидше за все, це щось подібне до першого випробування. Чи витримаємо ми його. Сама я вирішила, що намагатимусь витримати якомога довше. Можливо, такого настрою мені надав перший контакт із духом-хранителем. Я зрозуміла, що в мені дійсно більше сили, ніж завжди припускала.

– Ще раз нагадую, – продовжував знущатися декан, – що ніхто тут не стане з вами панькатися. Зараз розподіліться на власний розсуд і дістаньте хмиз. Годувати вас ми теж не збираємось. Що зловите чи знайдете, тим сьогодні й повечеряєте.

– Але ж у нас навіть зброї немає! – несміливо сказав Едвін.

Я здивувалася, що він взагалі голос подав, настільки звикла вважати його лише величезною безвільною тінню Лорана.

– Гадаю, це ваші проблеми, чи не так? – обдарував його холодною посмішкою викладач.

Не говорячи більше ні слова, ми розбрелися по лісу, намагаючись, втім, не відходити далеко від галявини. Я почала збирати хмиз, щоб надати хоч якоїсь мети своїм розгубленим блуканням. До мене незабаром приєдналися Крістор та кілька інших адептів. Хтось натрапив на горіхове дерево і голосно сповістив про це. Кілька студентів стали набирати плоди та зносити до галявини. Викладачі ж і не думали стежити, щоб з нами нічого не сталося. Навіть багаття розводити не стали. Вмостившись на галявині, ліниво перемовлялися, спостерігаючи за нашими хаотичними пересуваннями.

Ми з Шейріс знайшли ще пташині гнізда, за якими доводилося залазити на дерева. Звичайно, шкода було розоряти, але нічого не вдієш – шлунок вже недвозначно вимагав наситити його. З ранку я майже нічого не їла – не було апетиту через вчорашні хвилювання. Зараз же дуже про це шкодувала.

Інші адепти знайшли ще якихось плодів і грибів, так що чимось набити животи можна буде. Несподівано виявив кмітливість напіворк, який повідомив, що знає, як можна здобути їстівні корінці. Розриваючи ціпком і руками землю, він витягнув досить багато бульбоподібних рослин. Сказав, що на смак вони нагадують картоплю.

– Звідки ти про це знаєш? – захоплено запитала його Шейріс.

Він явно зніяковів через її тон, але охоче пояснив:

– Батько навчив. Якби я мав ножа, міг би виготовити сільці та спіймати птаха або дрібного звірка. Але, на жаль, доводиться задовольнятися тим, що є.

– Краще б ти мовчав про свого батька, – уїдливо кинув Лоран, і Едвін відразу замовк.

Ні, ну от бувають такі виродки, як цей дроу! Піддавшись мимовільному пориву, я підійшла до похмурого напіворка, що продовжував викопувати бульби, і обійняла його за плечі.

– Не звертай на нього уваги... Ти молодець! Без тебе ми б ніколи не знайшли ці корінці!

Едвін ошелешено глянув на мене, а за спиною я почула знущання Лорана:

– Виявляється, у нашої солоденької дівчинки збочений смак. Крихітко, повір, чутки про величезне чоловіче знаряддя орків сильно перебільшені.

Я обурено поглянула на нього та залилася фарбою.

– Та як ти... смієш?.. Я зовсім не...

Пролунав грубий регіт інших адептів, що чули його слова. Проклинаючи стурбованих чоловіків останніми словами, але не наважуючись промовити це вголос, я відійшла від так само збентеженого, як і я, Едвіна.

Піднявши з землі ще кілька сухих гілок, поспішила на галявину. От чому такі, як Лоран, завжди трактують звичайну дружню приязнь, як щось негідне?! Чи він просто знущається, як може? Уявивши собі, скільки ще на мою долю випаде сальних жартів, скрушно зітхнула.