Глава 4.3

Але, мабуть, велика богиня була тоді не схильна слухати моїх благань. Пристрасть лорда Дарбірна не тільки не вщухала, а й посилювалася. Він став писати мені полум’яні послання, зрозуміло, не вказуючи свого імені, надсилати квіти та подарунки. А я навіть не могла відправити їх назад, оскільки адресат не був вказаний.

Парніса будувала здогадки, хто ж може бути цей таємничий шанувальник, і раділа моєму, як вона називала «таємному роману». Говорила, що це дуже романтично. Ця щира душа вірила, що загадковий шанувальник, може, навіть одружиться зі мною, і я влаштую свою долю. Вона так хотіла мені щастя! Як же соромно було дивитися в карі виразні очі подруги і знати, що в якійсь мірі я її обманюю. Мій шанувальник – той, у кого вона сама закохувалася все сильніше.

Я побажала раз і назавжди покінчити з цією ситуацією і висловити лорду-наміснику все, що думаю, про його поведінку. На одному з балів передала йому записку через слугу про те, що хочу поговорити з ним і чекатиму в оранжереї. Розуміла, як сильно ризикую, але ситуація зайшла надто далеко. Він має розуміти, що у нас із ним нічого не може бути. Він – могутній дроу, я – лише звичайна людська  дівчина. Все, що може запропонувати мені лорд-намісник – роль його коханки. А на це я ніколи не погоджуся! І річ навіть не в моральних принципах, а в тому, що Парніса – моя подруга. Та й якби це було не так, зеленоокий у мене не викликає навіть натяку на теплі почуття.

Я ходила по оранжереї, вдихаючи аромати декоративних дерев і квітів, і ретельно обмірковувала свою майбутню промову.

Лорду-наміснику вдалося підібратися так непомітно, що я усвідомила його присутність, лише коли гарячі руки накрили мої плечі, зупиняючи на ходу. Гарячі губи притулилися до моєї шиї, пробіглися поцілунками по шкірі. Я сіпнулася, звільняючись, і розвернулася до нього.

– Я тут тільки для того, щоби сказати: припиніть усе це!

– Припинити що? – хрипко сказав він, дивлячись на мене затуманеними зеленими очима.

– Усі ці листи, квіти, подарунки!

– Чому? Тобі вони не подобаються? – іронічно посміхнувся він.

– Ви знаєте, чому!

– Послухай… – лорд Дарбірн запустив пальці у свою темну шевелюру і різко відкинув назад. – Я багато думав про все. З цієї ситуації бачу єдиний вихід: я куплю тобі будинок у місті, приїжджатиму потайки…

– Що? – мої очі розширилися. – Ви з глузду з’їхали? Та за кого ви мене маєте?! – мене охопив справжнісінький гнів. Я втратила будь-яку шанобливість до високого становища цього дроу. – Я не повія, ясно?! Може, вас ввело в оману моє волосся? Так от, я не винна, що природа таким чином познущалася з мене! Я порядна дівчина, вам зрозуміло?! Нехай і та, кого такі, як ви, вважають істотами другого гатунку!

– Я зовсім не вважаю тебе повією, – лорд Дарбірн спохмурнів. – Ти неправильно мене зрозуміла.

– Аякже, неправильно зрозуміла! – із сарказмом передражнила я.

– Адалейт, – він промовив моє ім’я з неприхованим болем, – я з розуму по тобі сходжу... Якби ти була темною ельфійкою, нехай навіть простолюдинкою, я вже давно зробив би тобі пропозицію... Але я не можу, розумієш? Мої родичі цього не потерплять. Вони вважають за краще вбити тебе, ніж бачити моєю дружиною.

Я завмерла, марно намагаючись вгамувати серце, що шалено колотилося. Велика богиня, він всерйоз обмірковував можливість одруження зі мною?! Невже його дійсно зупиняє лише те, що його рідня може завдати мені шкоди? Та ні, цього не може бути! Замилює очі, от і все. Вважає за наївну дурепу!

– Вашою коханкою я не стану, – рішуче сказала я. – Просто забудьте про мене. Дозвольте жити власним життям. Якщо треба, я поїду звідси. Попрошу Парнісу відправити мене в заміський будинок її родини. Буду там, доки ви не викинете з голови всі ці божевільні думки.

Він стиснув мої плечі так різко, що я скрикнула.

– Я не відпущу тебе нікуди!

О, Тараш, цей чоловік одержимий! У мене мурашки побігли від його погляду. Відчайдушний, майже ненависний і водночас сповнений такого бажання, що ставало лячно. Чим я викликала таку пристрасть?! Так, мене вважали гарненькою, навіть незважаючи на незвичайну зовнішність, але я далеко не фатальна красуня. І я зовсім не мріяла про увагу цього чоловіка. Нехай навіть інші жінки багато б що віддали, аби звернути її на себе.

Я ще раз спробувала закликати до його розуму:

– Так буде краще для нас усіх. Ви самі повинні це розуміти.

– Може, якщо я… – ой, як мені не сподобалися ці іскорки в його очах! Судорожно зітхнувши, він продовжив обірвану фразу: – Якщо я отримаю те, чого так бажаю, ця мана зникне.

– Гей, навіть не думайте про таке!

Я щосили рвонулася, але лорд Дарбірн не випустив. А наступної миті закрив мені рота долонею і потягнув углиб оранжереї, до невеликої лавки. Я кусалася, виверталася, проклинаючи все на світі і особливо себе за жахливу безтурботність. Ну навіщо я покликала його сюди?! О, велика Тараш, допоможи мені!

Відчула твердість лави, на яку мене поклали. Рука чоловіка, що тремтіла, ніби у п’яниці, зашарила по моїй сукні, піднімаючи спідницю. Друга продовжувала затискати мені рота. А я могла лише поглядом висловлювати всю ненависть і огиду, які відчувала у той момент.

Не знаю, що змусило його зупинитись. Він вже готувався стягнути з мене спідню білизну. Але раптом підняв очі на мене і завмер. Досі не розумію, що він побачив на моєму обличчі. Шок, який відобразився на його власному, змусив відступити емоції. Він відпустив мене так різко, що ледве втримався на ногах. Якийсь час вдивлявся в моє лице, потім струснув головою.