Глава 4.1

ГЛАВА 4

Подумати лише, якби того дня, два роки тому, Парніса не витягла мене на прогулянку, все могло б скластися інакше…

Те літо видалося настільки спекотним для наших місць, що жителі Дарана ходили мляві, наче мухи. Всі вікна в розкішному особняку Медлентів були навстіж відчинені в спробах вловити хоча б найменший подих вітерця. Проте це не надто допомагало.

 Я завжди переносила спеку погано і раз у раз освіжалася холодною водою. Допомагало лише на якийсь час, так що я майже не виходила зі своєї кімнати. Валялася на ліжку, важко дихаючи, мов риба, викинута на берег. Парніса вмовила мене сходити до міських купален, переконуючи, що зараз майже всі там бувають, рятуючись від спеки. Хоч мені й не дуже хотілося кудись виходити, але я піддалася її вмовлянням. Подумала, що це дійсно гарна ідея.

Вдягнувши найлегші сукні, – як зараз пам’ятаю те майже невагоме біле вбрання – ми взяли парасольки від сонця і вибралися з дому.

Людей на вулицях було мало. Усі, як могли, рятувалися від спеки за стінами будівель. Лише у парках та біля фонтанів можна було побачити скупчення народу.

У мене майже відразу помутніло в очах від задухи. Ледве переставляючи ногами, я пленталася за Парнісою. Самохідну карету брати не стали – купальні знаходилися лише за десять хвилин ходьби від нашого будинку. Але й вони здавались зараз тортурами.

Тут Парніса побачила знайомих і попрямувала до них, бажаючи перекинутися слівцем. Я невпевнено завмерла на дорозі, погано розуміючи через спеку, що краще зробити: піти за нею чи почекати осторонь.

Доки я так міркувала, у полі зору раптом з’явилася самохідна карета з тих, яким віддають перевагу схильні до гострих відчуттів чоловіки. Легка та швидка, розрахована не більше ніж на чотирьох сідоків, пофарбована у чорно-червоні кольори.

Злякавшись, я застигла на місці, не в змозі поворухнутися. Мені щось закричала стурбована Парніса.

І тут спека остаточно доконала. Щось на зразок теплового удару змусило все перед очима потемнішати. І я впала прямо на дорозі під колеса карети, що мчала на мене.

Прокинулася я від приємного подиху вітерця, що охолоджував розпалене обличчя. Розплющивши очі, побачила, що лежу під деревом, а моя голова знаходиться на колінах Парніси, яка обмахувала мене віялом. Хотіла вже запитати, що сталося, коли світло заступила чиясь тінь. Повернувши голову, побачила темну постать. Сонце било їй у спину, і я не могла розгледіти деталі. Зрозуміла лише за контурами та одягом, що це чоловік.

– Вибачте, що мимоволі наразив ваше життя на небезпеку, – почувся приємний голос з легкою хрипотою.

Щойно почувши його, я чомусь відчула, як стислося серце. Дивне відчуття, яке не могла собі до ладу пояснити. Наче вже тоді щось усередині підказувало, що від цього чоловіка не варто чекати нічого доброго. Я була не в змозі щось відповісти, марно намагаючись розглянути його обличчя і пригнічуючи запаморочення, що накочувало хвилями.

– Ну що ви, лорде-наміснику, – відповіла за мене Парніса трохи збентеженим голосом. – Адалейт не мала стирчати на дорозі. Це ми маємо вибачатися.

– Адалейт?

Він злегка перемістився, одночасно схиляючись до мене. І тепер я отримала можливість побачити всі деталі його зовнішності. Обличчя трохи вуглувате, риси різкі, але привабливі. Легка акуратна борідка анітрохи його не псувала, хоча зазвичай мені не подобалася подібна рослинність на чоловічому лиці. Гострий ніс з ніздрями, що чуттєво роздувалися. Тонкі губи, на яких грала легка посмішка. Важко було зрозуміти, що вона означає. Темно-каштанове волосся, що доходило до середини шиї, за останньою модою темних світів, пом’якшували вуглуватість обличчя і підкреслювало сяйво темно-зелених, вражаюче глибоких очей.

Вдягнений він теж був за останньою модою: горіхово-зелений камзол до середини стегон, розшитий золотими нитками (останнє – привілей лише вищих дроу-аристократів, що одразу демонструвало його неабиякий статус), мереживну білу сорочку, облягаючі штани в тон камзолу зі шкіри розломного* ящера. Такі доставлялися з демонських світів за неймовірною ціною. Адже виготовлялися такі ось чобітки з жахливих тварюк, що мешкали у вкрай небезпечному місці. Мало хто з наших чепурів міг дозволити собі такі.

Згадавши, що Парніса звернулася до нього «лорд-намісник», усвідомила, що це той самий, кого темний король призначив на цю посаду замість покійного. Але його приїзду чекали не раніше ніж за два тижні. Мабуть, новому лорду-наміснику не терпілося приступити до своїх обов’язків. Мене збентежило те, як цей чоловік вимовив моє ім’я – так, ніби смакував язиком кожну літеру.

Я спробувала встати, почуваючи себе ще більш беззахисною, лежачи перед ним на газоні біля дороги. Він відреагував миттєво, чим змусив мене здригнутися. Чіпка сильна рука вхопила під лікоть і допомогла стати на ноги. Тремтячими руками я привела до ладу сукню і зачіску, нижче натягла капелюшок. Весь цей час він не зводив з мене якогось дивного, майже немиготливого погляду, що мене сильно бентежило. Ні, чоловіки й раніше поглядали на мене з цікавістю. Але таке відчуття виникло вперше. Я відчувала себе здобиччю перед мисливцем. Сила, яка йшла від цього чоловіка, змушувала все всередині стискатися від страху. Такий, якщо чогось захоче, не зупиниться ні перед чим. Чомусь ця думка, яка раптом виникла в голові, ледь не змусила знову знепритомніти.

– Я вже представився вашій милій покровительці, – подав він знову голос. – Тепер хотів би представитися і вам. Кайлен Дарбірн. Нещодавно призначений у ваш чудовий файорат лордом-намісником.