Глава 1

ГЛАВА 1

Я низько пригинала голову, кутаючись у мантію і намагаючись не привертати до себе уваги.

Гості вже почали роз’їжджатися. При світлі місяця, що раз у раз ховався за хмарами, я розрізняла силуети, що крокували до воріт. Звідусіль чулися веселі голоси та сміх. Мабуть, більшість, на відміну від мене, чудово провела сьогодні час.

На мить думка, що виникла в голові, ледь не змусила повернути назад. А чому я вирішила, що ректор уже в своїх покоях? Може, він, як і раніше, на балу, серед гостей, які ще залишилися, та адептів.

Але інтуїція придушила її. Та й логіка, що теж підключилася, говорила про те, що навряд чи він зараз у бальній залі. Тільки не після неприємної розмови з принцесою!

Ірмерія, напевно, зараз мучить почуття провини через те, що мимоволі зробив боляче закоханій в нього дівчині. І навряд чи він зможе вдавати, що все гаразд, і грати роль привітного господаря. Якби це було так, я б зробила висновок, що насправді не знаю цього чоловіка.

Головна проблема – потрапити до його покоїв так, щоб ніхто цього не помітив. З огляду на те, скільки народу довкола, це доволі проблематично. Я обов’язково зустріну когось із знайомих, і доведеться якось викручуватися.

Але ніщо не могло мене зупинити! Я маю поговорити з Ірмерієм, чого б мені це не коштувало. Нехай навіть усі здогадаються про наші стосунки. Начхати!

На мене й справді поглядали з цікавістю, доки я прямувала широким коридором до сходів. Лін і Дора, які стояли неподалік і спілкувалися з двома юнаками з факультету теоретичної та прикладної магії, помахали мені руками.

– Гей, Летті, куди ти зникла? Йди до нас! – крикнула Лін, що явно перебувала напідпитку.

– Я зовсім забула, що мені потрібно листи в приймальні залишити! – випалила я заздалегідь заготовлену версію, сподіваючись, що показувати листи не знадобиться.

На щастя, пояснення повністю задовольнило цікавість адептів. Мені лише крикнули в спину, щоб потім обов’язково приєдналася до них. Я щось буркнула у відповідь, до ладу навіть не розуміючи, що саме, і поспішила піднятися на наступний поверх.

Перевела подих, коли впевнилася, що тут нікого немає. Проходячи повз замкнену приймальню, зраділа, що Лін навіть на думку не спало, що в такий день навряд чи адміністративні приміщення будуть відкриті.

Пробравшись добре знайомою дорогою до апартаментів ректора, я завмерла біля дверей. Вся моя відчайдушна рішучість кудись зникла. Вперше спало на думку, що він може просто не захотіти зі мною розмовляти. І що тоді?

Але я не можу піти просто так, навіть не спробувавши…

Довелося зібрати залишки сили волі і все-таки постукати у двері.

Промайнула нова боягузлива думка – може, його там взагалі немає і все вирішиться само собою. Поговорити з ним у всіх на очах я не зможу. А значить, важка розмова відкладеться на невизначений час.

– Хто там? – почулося не дуже привітне з-за дверей, і я затамувала подих.

Серце одразу почало вистрибати з грудей. В скронях запульсувала кров, заважаючи мислити нормально. Що мені йому сказати?

Язик наче на камінь перетворився. А в голові проносилися панічні думки. Якщо я назву своє ім’я, він точно не відкриє. Чи відкриє?

Не знайшла нічого кращого, ніж знову постукати. За дверима почулася приглушена лайка, потім кроки, що ставали все ближчими. Двері відкрилися так різко, що я мимоволі відсахнулася.

Завмерши, дивилася, як похмуре обличчя ректора на очах змінює свій вираз. Ірмерій примружився. Губи стислися так, що перетворилися на тонку смужку. І все-таки він не поспішив відразу зачинити двері перед моїм носом. Мовчки стояв і дивився. Так само, як і я, не в змозі щось сказати.

Я розуміла, що це не буде тривати вічно і що багато-що залежить від того, як поведу себе зараз. Стиснувши руки в кулаки, щоб придушити тремтіння в тілі, тихо промовила:

– Ірмерію, будь ласка, впусти мене. Нам треба поговорити.

– А нам є про що говорити? – його брови іронічно піднялися, нагадавши цим улюблений жест декана Байлерна. Цікаво, він зробив це спеціально?

– Будь ласка…

Усі заготовлені полум’яні промови зникли з голови. І я змогла вичавити з себе тільки ці два слова. Але в них постаралася вкласти все, що зараз відбувалося всередині. Тугу, благання, відчай. Розуміла, що якщо він зараз прожене, стіна між нами може стати настільки міцною, що в подальшому пробити її буде ще важче. А може, й зовсім неможливо.

Не знаю, чи відчув Ірмерій усе це, але його обличчя змінилося. На ньому більше не читалася насмішка. На ньому взагалі нічого не читалося. Він знову начепив звичну маску байдужості і відступив від дверей, жестом запрошуючи пройти всередину.

Відчула, як трохи відпускає жахлива нервова напруга від усвідомлення цієї маленької перемоги. Ірмерій погодився зі мною поговорити – це вже дещо! Головне, не зіпсувати все неправильними словами. Але як же це важко, коли в голові панує хаос, а зберігати холоднокровність і розважливість – вище за мої сили!

Ірмерій вказав у бік крісел біля каміна. Там ми так часто любили сидіти удвох! Обговорювали події дня або просто мовчали, насолоджуючись товариством одне одного.