Глава 2

ГЛАВА 2

Коли настав час іти до їдальні, я вже почувала себе цілком нормально. Наполегливо відганяла думки про вчорашнє, вирішивши, що постараюся все забути. Звичайно, поки що важко собі уявляла, як зможу це зробити, але хоча б спробую. Друзі теж не починали розмов. Всі були у якомусь пригніченому настрої. Видно було, що вони щиро переймаються за мене.

Я з полегшенням помітила, що Шейна на сніданку у їдальні немає. І ректора також, що порадувало навіть сильніше. Не знаю, як змогла б зараз подивитися йому в очі. Хоча, що себе дурити? Хвилювало інше. Те, яким поглядом він тепер погляне на мене. Зневажливим та засуджуючим. Це було б найгірше. Не знаю, як би змогла пережити таке. Але, на щастя, поки що цей страшний момент відкладався. Тараш дала мені невеликий перепочинок.

На занятті Чарунчика я повністю поринула у виконання фізичних вправ. І навіть тішилася з того, що викладач, як завжди, нікого не шкодував і давав велике навантаження. Це допомагало відволіктися від зайвих думок і переживань та зосередитися на іншому. Навіть упіймала себе на тому, що сьогодні мої успіхи значно зросли. Я майже не помітила, як пробігла п’ять кіл, а потім зробила решту вправ. Весь цей час могла не думати про те, що хвилювало по-справжньому – може, тому й краще зосередилася на тому, що необхідно.

Ми тільки-но приступили до подолання смуги перешкод, коли до лорда Фарміна підбіг один із адептів-чергових навчального корпусу. Він щось сказав йому, махаючи рукою в мій бік, і в мене стиснулося серце. Схоже, перепочинок закінчився, і зараз доведеться зіткнутися зі своїми страхами віч-на-віч! На жаль, найгірші передчуття справдилися.

– Адептко Тіррен, – я здригнулася, почувши голос викладача, хоч і розуміла, що це неминуче. – До ректора терміново!

Я перехопила стривожені погляди членів моєї п’ятірки і постаралася посміхнутися. Але, швидше за все, посмішка вийшла жалюгідна. На неслухняних ногах попрямувала слідом за черговим до навчального корпусу.

– Навіщо мене викликають? – похмуро запитала, дивлячись у спину третьокурсника із синьою емблемою факультету теоретичної та прикладної магії.

– І гадки не маю, – озвався той, не зупиняючи руху. – Але там ще один адепт сидить у приймальні. Схоже, що вас обох хочуть бачити одночасно.

– Який адепт? – я похолола, вже передчуваючи, що він скаже.

– Шейн Лоннерс, здається, – почула закономірну відповідь і ледве не застогнала.

Зчепивши зуби, продовжила шлях мовчки. Морально налаштовувалася на те, що, можливо, це мій останній день у Темній Академії. Цілком ймовірно, що ректор вважатиме мою поведінку неприпустимою і змусить написати заяву про звільнення. Він, напевно, вже шкодує, що піддався слабкості, і хоче зробити все, щоб моя фізіономія відтепер не маячила в полі його зору. Трохи втішало те, що, швидше за все, Шейна спіткає така ж доля, як і мене.

Біля дверей приймальні черговий порахував свій обов’язок виконаним і пішов геть. Я ж невпевнено переступила поріг. Окинула швидким поглядом приміщення. За столом сиділа вже знайома секретарка Ферна, а на одному з диванів для відвідувачів із похмурим виглядом улаштувався Шейн. При вигляді мене його обличчя смикнулося. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але так і не наважився.

Я з презирством відвернулася від Шейна і чемно привіталася з секретаркою. Вона з ввічливою посмішкою відповіла тим самим. Потім підхопилася зі свого місця і незабаром зникла за дверима кабінету ректора. Мабуть, щоб повідомити про те, що всі учасники майбутньої розправи вже чекають свого приговору. Через кілька секунд Ферна з’явилася знову і гостинно відчинила перед нами двері.

– Проходьте, будь ласка. Лорд Стайлір на вас вже чекає.

Шейн піднявся і наблизився до кабінету, але ніяк не наважувався переступити його поріг. Я, підійшовши до нього, глузливо зауважила:

– А що таке, адепте Лоннерс? Куди поділася ваша сміливість? Чи ви не готові відповідати за свої вчинки?

Він важко зітхнув і таки увійшов до кабінету. Я рушила слідом і зачинила за собою двері. Все ж не втрималася від того, щоб одразу не подивитися на Ірмерія. Він сидів за столом і не зводив очей з мене, ігноруючи Шейна. Обличчя ректора знову нагадувало мармурову маску, але очі якось дивно виблискували. Цікаво, як це можна тлумачити? Він сповнений невдоволення, лютує, обурений? Не в змозі про це далі думати, я опустила голову нижче. Нехай робить те, що вважає за потрібне. Я прийму будь-яке його рішення. Сама заслужила на покарання.

– Сідайте, – почувся мелодійний голос, що пробирав до мурашок.

Я слідом за Шейном опустилася на один із стільців, що стояли перед письмовим столом ректора. Зчепила пальці на колінах, як і раніше, не наважуючись підвести очі на Ірмерія. У голові проносилися уривки спогадів про сьогоднішню ніч. І це лише посилювало бажання провалитися крізь землю. Я відчула, як швидко червонію, і нічого не могла з цим вдіяти.

– Адепте Лоннерс, думаю, ви здогадуєтеся, навіщо я вас викликав.

Я перевела подих, почувши, що зараз він звертається лише до Шейна. У мене є трохи часу, щоб зібратися і гідно зустріти неминучий удар долі.

– Так, лорде Стайлір, – почувся невеселий голос адепта.

– Сподіваюся, ви усвідомлюєте, що ваша поведінка є неприпустимою, – холодно зауважив Ірмерій. – І хоча не сталося чогось непоправного, але це завдяки моєму втручанню. – Він раптом замовк. І я ладна була присягнутися, що зараз дивиться на мене і, напевно, теж згадує про те, що сталося вночі. Але вже за кілька секунд ректор продовжив: – Я міг би виключити вас з Академії за поведінку, негідну адепта, але я готовий дати вам ще один шанс. Все, що сталося вчора між вами та адепткою Тіррен має залишитися в межах цього кабінету. Ніхто більше не повинен знати про цей випадок. На вас також чекають тимчасові обмеження в пересуваннях. На місяць вам заборонено залишати стіни Темної Академії. І ще... Ви не повинні більше наближатися до адептки Тіррен. Якщо щось подібне до вчорашнього повториться або ви дасте будь-який інший привід для прийняття фатального для вас рішення, я, не замислюючись, підпишу наказ про ваше відрахування. Ви мене добре зрозуміли, адепте Лоннерс?