Глава 2

ГЛАВА 2

Я навіть уявити не могла, наскільки принизливими бувають пошуки роботи. Згадала свої самовпевнені міркування тієї ночі, коли пленталася вночі дорогою до Сайдера. Про те, що стукатиму в кожні двері, благатиму взяти мене на роботу. Наступити на горлянку власній гордості і робити це в реальності виявилося набагато важче. Скрізь, куди зверталася, відбувалося приблизно те саме. Спочатку зустрічали ввічливим привітанням. Проте тільки-но дізнавалися про те, навіщо прийшла, незмінно знаходили купу причин, щоб скоріше здихатися.

– У нас немає для тебе роботи.

– Вибач, але ми зазвичай надаємо перевагу місцевим.

– Ти ж чистокровна людина?

– Звідки в тебе мантія Академії? Мабуть, хтось із приятелів позичив.

І таке інше в тому ж дусі. Ніхто навіть слухати не хотів про мої можливі навички чи здібності. Нехай навіть їх у мене, по суті, немає. Але навіть якби були – впевнена, результат залишався б незмінним.

Я дійшла до того, що стукала не лише в крамниці торговців та ремісників, а й звичайних городян. Сподівалася, що, можливо, візьмуть у служниці. Все ж таки на подібну роботу частіше брали людей. І на мою расу могли в цьому випадку подивитися більш прихильно. Одна поважна гномиха навіть зацікавилася. Але ж я не думала, що все може бути так легко?

– Де ти працювала раніше?

Вже на першому питанні я засипалася, адже за все життя не пропрацювала й дня. А розпочинати співпрацю з брехні не хотілося. І я чесно сказала, що ніде. О, диво, гномиха не зачинила переді мною двері відразу! Але вже наступне питання остаточно розвіяло ілюзії:

– Прибирати та готувати вмієш? Так, ще й шити. Я займаюся шиттям вдома, мені потрібна допомога і в цьому.

Я пригнічено похитала головою і після цього мені негайно вказали на двері.

Повністю занепавши духом, я вийшла з акуратного будиночка з коричневим черепичним дахом і поплелася по чистеньких вулицях Арклана. Бачила крокуючих повз мене місцевих мешканців і адептів Академії. Всі йшли у своїх справах, задоволені життям і знаючи у ньому своє місце. Одна я почувалася розгубленою і нікому не потрібною. А голову свердлила ще безрадісніша думка: а з чого я взяла, що після закінчення Академії буде інакше? Цілком можливо, що навіть тоді ніхто не захоче взяти мене на роботу.

Сама не помітила, як дісталася околиці міста і опинилася біля знайомого закладу, де ми кілька днів тому намагалися знайти притулок. Заїжджий двір «У Дам’єна». Звідти саме зараз виштовхували п’яного гнома. Величезний охоронець-орк наказав йому наступного разу знати міру і застиг на порозі, вперши руки у боки. Звірячий вираз обличчя давав зрозуміти, що назад він відвідувача не пустить. Гном обрушив на нього купу лайок, у тому числі дуже образливих для орків. Наприклад, ті, що містили натяки на нетрадиційну орієнтацію охоронця, і таку ж його батька та всіх родичів по чоловічій лінії.

Я була вражена витримкою орка, який негайно не прибив кривдника на місці. Стояв з кам’яним обличчям і, здавалося, взагалі не вникав у сенс слів, що промовляв п’яниця. Вкотре подумала про те, що не можна судити про характер за расою. Відвідувач побуянив ще з хвилину. Потім, мляво відмахнувшись, побрів геть, раз у раз спотикаючись і падаючи на землю. Я ж зважилася на те, на що ніколи б не пішла за інших обставин. Рушила прямо до орка, поки він ще не зник за дверима. Ех, була – не була! Запитаю все-таки про роботу. Раптом цілитель перебільшив небезпеку. Вибору в мене все одно немає.

Побачивши мене, орк трохи підняв брови і з цікавістю спостерігав за тим, як я з острахом наближаюся.

– Гей, послухайте, пане, – забурмотіла я, підійшовши, і задерла підборіддя вище, щоб бачити його обличчя, – адже ви тут працюєте, так?

Запитання дурне, я знаю, але нічого кращого на думку не спало для зав’язування розмови. Мені кивнули з незворушним виглядом. А потім раптом, не чекаючи подальших слів, доброзичливо порадили:

– Йшла б ти звідси, дівчино. Вечорами тут таким, як ти, небезпечно ходити.

– Д-дякую, – невпевнено подякувала я за несподівану турботу. – Але я хотіла дізнатися, може, тут потрібна працівниця?

Орк окинув мене пильним поглядом з голови до ніг, і на його обличчі відобразилася зневага.

– Гадаю, пан Дам’єн охоче тебе візьме. Гарненька, і фігурка непогана. Якщо хочеш, проходь. Знайдеш його за стійкою.

Усвідомивши, про що він подумав, я спалахнула до коріння волосся.

– До чого тут моя зовнішність взагалі?! Я шукаю чесну роботу!

Орк розреготався. Його величезні плечі заходили ходуном.

– Чесну? У пана Дам’єна? Ні, звичайно, якби тобі було вже за сорок, і пика була б страшніша, ніж у гобліна, то ще можу припустити. Але таким, як ти, повір, чесну не запропонують.

– Що за дискримінація така? – обурилася я.

– Крихітко, це єдиний заклад у місті, куди чоловіки приходять розважитися. Як гадаєш, побачивши таке гарненьке личко, вони зможуть пройти повз? Хоча дівчата пана Дам’єна і не проти такої уваги. Зайва монетка нікому не завадить. Але ти не дуже схожа на таких. Тому й говорю тобі, краще забирайся звідси.

– Чого ти тут застряг, Пірле?