Пролог

   Меренсет давно була відома у світських колах Англійської корони. Про її красу говорили багато, і всі справедливо погоджувалися з тим, що її друге ім'я—Афродіта.
—Доню, нам прийшов лист від короля Вільгельма.
  Батько сидів за своїм робочим столом. Мати стояла поруч, як і годилося. Я ж стояла навпроти. Нас розділяв лише стіл. Навіть не почувши слів, які змінять моє життя до невпізнаваності, я вже відчула щось недобре. Серце було спокійним, не відчувало тривоги. Проте щось у грудях відчайдушно билося на волю, так сильно, що мені навіть закладало вуха.
—Він вирішив щодо твого одруження. Твоїм нареченим стане губернатор Вільям Карінгтон.
  Серце стало битися як несамовите. Я не могла його заспокоїти. Але то було не від радості. Я знала цього губернатора.
  Так, ми бачилися лише кілька разів у житті—на балах, які так любили влаштовувати місцеві губернатори. Це була частинка того, що вони привозили з собою з Великої Британії. Проте жодна з тих зустрічей не залишила в моєму серці теплих спогадів.
  Я стояла в куточку й тихо спостерігала за цим пихатим чоловіком, який розважався, розповідаючи, як винищив ще одне поселення корінних жителів цих островів—індіанців. Так їх полюбляли називати через Колумба, який просто сплутав континенти. Іронія. Замість торгового шляху вони відкрили шлях пітьми та крові.
  З уривків фраз, які долинали до моїх вух, я зрозуміла: старих і чоловіків він винищив. А от жінок і дітей узяв у рабство. Ці жорстокі чоловіки любили так чинити. Любили використовувати.
  Я відвела сумний погляд, ховаючи сльози, й дякувала покровителю за те, що він не одурманив голову й моєму батькові. Так, мій батько був спокійним губернатором, проте надто залежним від наказів короля. Значно більше, ніж інші. Це іноді навіть дивувало.
—Чому ти плачеш, Мерен?
  Я підвела очі й поглянула на подругу. Її темні, як намистинки, очі, що разюче контрастували з червоним волоссям, вдивлялися в мене.
—О, вибач. Просто згадалося...
  Я швидко змахнула сльози й, гордо піднявши підборіддя, знову глянула на цього безжального тирана. У той момент я подумала, що мені шкода його рідних і майбутню дружину. Проте звідки ж я могла знати, що нею стану саме я?
  Моя голова схилилася у вдячному, але безвихідному поклоні.
—Добре, батьку. Я готова.
  Він широко усміхнувся й сплеснув у долоні.
—О, чудово! Ти не пожалкуєш!
—Він чудова партія!—додала мати.
—Тоді я напишу йому листа, і ми почнемо підготовку до весілля.
—Стільки всього треба зробити! Ходімо, доню, почнемо обирати.
  Мати підійшла й м’яко підштовхнула мене до виходу. На її обличчі сяяла яскрава усмішка, а в моїх очах читався відчайдушний німий крик болю. Та мозок уже розумів—нізащо.