Розділ 2

За кілька годин ми вже зібрані бігли сходами багатоповерхівки й лише на вулиці перейшли на крок. 

Місто спало. На щастя, дощ трішки затих й вулицями можна було пройтись без парасолі. Хелловінські декорації, що вдень закликали до магазинів та кав’ярень, зараз здавалися не такими вже й добрими та безпечними, замість почуття затишку надавали відчуття холоду, чогось чужого й недосяжного для звичайних людей. 

Чи відношусь я до них, звичайних людей? Мабуть, вже ні. Тепер в мене взагалі інший шлях, і сподіваюся він буде цікавим та не менш захопливим ніж у книжках.

За кілька вулиць ми перейшли на крок. Бігти більше не було сенсу, а автобуси в таку пізню не ходили. 

Кроки відлунням відбивалися від стін та розліталися темними вулицями. В якусь мить я почала чути не лише наші кроки, а й чужі. Вони були більш важкими та впевнено наздоганяли нас. 

Кирил також почав роззиратися по сторонах, отже, їх чую не лише я. 

З одного з провулків, біля якого ми тільки що пройшли, вийшов чорний силует й пішов за нами. Тоді з іншого провулку ще один, і ще один, і ще один… я не могла порахувати скільки їх. Вони то зливалися в один силует, то постійно хаотично йшли. Але одне я знала точно — вони йшли за нами. 

Не змовляючись ми побігли, а наші переслідувачі — за нами. 

Вулиця за вулицею минали надто швидко, від довгого бігу дихати стало набагато важче, наче повітря стало величезним кормом посеред горла. 

— Треба їх заплутати…, я зараз створю ілюзію яка бігтиме вперед…, в нас звернемо на іншу вулицю… Можливо…, це їх трохи затримає… — Уривчасто мовив Кирил, і після цього відразу ж почав пошепки казати заклинання незрозумілою мовою. Далі різкий рух руками вниз і ми, сховані за димовою завісою від переслідувачів, звернули на ріг вулиці та сховалися за будинком. В той час як точнісінько така сама як і ми наша ілюзія продовжувала бігти вперед, а за нею і всі наші темні тіні переслідувачів. Коли тупіт ніг майже зник, мені нарешті вистачило сил відштовхнутися від стіни, й ми продовжили наш шлях. 

До автовокзалу ми прийшли хвилин за десять до потрібного нам часу. Стомлена пані за касою майже не дивлячись на нас продала білети й продовжила читати щось в телефоні попиваючи каву, щоб не заснути. 

Стомлені ми сіли на свої місця. 

Їхали не довго, не більше двох годин. Можна було поспати, але не дивлячись на сильну втому й важкі повіки, заснути мені так і не вдалось. 

За вікном пролітали темні поля, на одному з яких в місячному сяйві я то тут, то там побачила білі силуети, що розчинилися в повітрі за секунди. Нічні птахи іноді несподівано виринали з темряви та проносились під вікнами. 

Ось перші будинки, і місто з неоновими вивісками на цілодобових магазинах. 

На автовокзалі вже мене чекала мама. Вона з хвилюванням роздивлялася кожного хто виходив з автобуса і з полегшенням видихнула коли нарешті побачила мене.

— Я вже думала що з тобою щось сталося. — Промовила вона обіймаючи мене.

— Я піду до своїх батьків, ще побачимось! — Кирило махнув рукою на прощання та пішов по тротуару. 

— Вже й друга знайти встигла?

— Так, він до речі маг, — І трішки промовчавши додала — в ще якби не він, то нас могли б зловити…

Мамин погляд на мить став темнішим.

— Ходімо додому, там все розповіси. — Сказала вона вдавано спокійним голосом. Мабуть, переживала за мене й зараз намагалася не сварити себе за те що залишила мене одну.

Ми йшли в місто потроху прокидалося купаючись у перших променях ранкового сонця. 

Нова квартира виявилася меншою за розмір ніж попередня. 

— Мамо, як ти встигла так швидко купити нову квартиру?

— Доню, коли ти знаєш що в будь-який момент доведеться тікати, то на всякий випадок маєш кілька квартир, що можуть стати прихистком на деякий час. 

Ми пішли на кухню, де я розповіла мамі про все що сталося вночі поки чекали коли нагріється вода на чай. 

— Мамо, чому ти мені раніше не говорила про те що я відьма? І навіщо було блокувати мою магію?

Мама відклала тістечко і важким поглядом подивилась на мене, в тоді… посміхнулась.

— Ніко, це було необхідно щоб ти випадково не розкрила нас. Зазвичай такі як ми живемо в іншому світі. Там багато магів, відьом, там всі мають магію, хтось більше, хтось менше. Я на роботі отримала завдання і мала тимчасово переїхати сюди, якщо бути точнішою, то на шістнадцять років. Тебе залишити в нашому рідному світі я не могла, через те, що ти ще була занадто малою, а з приютів часто беруть дітей, тому це також був не варіант. Мої батьки… вони хотіли пожити для себе, і хоч не проти були взяти тебе, але я не захотіла тебе залишати. Я б могла приїжджати до тебе раз на місяць, але душею я відчувала що буде спокійніше коли ти поряд… томи ми провели ритуал блокування сили коли вона ще не пробудилась. Сподіваюсь…, ти не сильно на мене ображаєшся?

Я слухала мамину розповідь з такою зацікавленістю, що хіба що рота не відкрила. Я з іншого світу. В мене є дідусь з бабусею. Це просто не могло бути правдою, хоча з огляду на сьогоднішні події все що завгодно могло виявитися нею.

— Ні, анітрохи. А коли я зможу побачити цей інший світ?

Мама посміхнулася й дістала листа.

— Вже дуже скоро. 

— Що це?

— Лист з зарахуванням до найкращої академії магії. Впевнена, що всі потрібні базові знання ти зможеш отримати прочитавши всього кілька книг з нашої бібліотеки, а все інше ти дізнаєшся вже в академії. 

Доки мама це говорила я не могла повірити, тому що чую. Вже за всім скоро я побачу свій рідний світ й залишуся в ньому на якийсь час. 

Кінець, а можливо це кінець лише цього невеликого фрагмента історії Ніки, хто зна, можливо вона ще повернеться до нас й розповість ще й про своє навчання в академії?