Розділ 1

Наближення Хелловіну принесло не лише атмосферу загадковості, а й мокру дощову погоду з холодом. Він не припинявся вже другий день, краплі повільно стікали по склу розсуваючи пил по краях віконної рами. Вогні міста розвивалися дощем, але все ще залишалися яскравими плямами на фоні темного неба. Що вже, мабуть, почало вкриватися маленькими зорями. 

Телефон завібрував та екран засвітився холодним світлом, сповіщаючи про повідомлення. На дисплеї висвітилось повідомлення від мами:

“Ніко, збирай речі і їдь мене як тільки зможеш, гроші я зараз переведу, нас знайшли, потрібно терміново переїжджати. Детальніше про все прочитаєш в моїй книзі рецептів. Поспіши.”

В голові за секунду пронеслося безліч думок та питань. Що сталося? Хто знайшов? Ми ховались? Чому? І так далі. 

Ну добре, спершу треба спробувати знайти щось у маминій книзі рецептів, сподіваюсь я знайду там щось ще окрім рецептів ароматних булочок та шоколаду. 

Після маминого повідомлення відчувати себе у власному будинку в безпеці аж ніяк не можна було. Кухня більше не здавалася тим затишним місцем, де можна було годинами сидіти з чашкою чаю та їсти смаколики. Біле світло було холодним, хоть і досі намагалося створити атмосферу затишку своїм теплом відтінком. 

Мамина книжка як завжди лежала в одній із шухляд. М’яка шкіряна обкладинка вже частково порвана та зачухана в кількох місцях, це й не дивно, оскільки мама дуже часто брала його до рук. 

От тільки що я маю тут знайти? Поки що я бачу лише рецепти написані від руки на тонких сторінках.

Гортаючи сторінки книги, я дійшла до кімнати так і не знайшовши нічого що могло б мені допомогти. Я взяла телефон, щоб перевірити, чи правильно я прочитала, може відповідь була в якійсь іншій книзі? 

Ні, книгу я взяла правильну. Трохи нижче було нове повідомлення від мами: 

“Три листочки вперед, два назад і шість вперед. Інструкція для відкриття книги. Далі на триста тридцять третю сторінку.” 

Що ж, можна і так спробувати. Три вперед, два назад і шість вперед… і я наче тримаю в руках не книгу рецептів, а стародавній фоліант. Яка там сторінка? Триста тридцять третя, тричі число три. 

Я відкрила потрібну сторінку і звідти випав запечатаний конверт з листом. Я відкрила його і почала читати:

“Доню, я не розповідала тобі раніше, бо думала що так вбережу тебе. Ми з давнього відьомського роду, і маємо ховатися якщо хочемо жити. Мисливці на відьом досі є, але вони діють таємно. Зараз твоя сила заблокована, але ця підвіска розблокує її до того як ми проведемо ритуал зняття руни. Не знімай його доки я не скажу, все що треба тобі знати про магію ти знайдеш тут, не всю інформацію звісно, але на перший час цього буде достатньо. 

Бережи себе. 

Мама”

От і як це розуміти? Це взагалі моя мама? Так, досить цих думок, вони мені не допоможуть. Краще почну збирати речі, якщо пощастить, то ще встигну на ранковий потяг.

Мабуть, найважчим при зборі речей — це вирішити, що потрібно брати, а, що ні. На це в мене пішло найбільше часу, тому, що я буквально кожну річ тримала в руках не менше десяти хвилин, намагаючись зрозуміти чи залишити її, чи забрати. 

Валіза зібрана лише на половину, а я вже втомлена настільки, що все що хочу це просто лягти спати. 

Хвилиночку… я ж відьма, а це означає що в мене є якісь магічні здібності! Можливо я зможу скласти речі за допомогою магії?! Треба це перевірити, куди я поклала той фоліант? 

Погляд опустився на лист. Мама ще щось писала про заблоковану силу і підвіску яка її розблокує. Куди ж вона поділась? Може досі в конверті? Так, вона саме там. На дні конверта лежала маленька підвіска на тонкому шкіряному ланцюжку. Сама підвіска була правильним трикутником, в середині якого було коло, а на її краях на по середині були вирізані якісь символи. Мабуть, саме завдяки цим символам мої сили й розблокуються. 

Я одягла підвіску. Вона була легкою та зовсім непомітною. 

Майже відразу коли я її одягнула, з моїх пальців зірвалися кольорові іскри та розлетілися на всі боки.

Якийсь час нічого не відбувалося, потім світло погасло, а з кутків потяглися якісь темні руки, що намагалися схопити мене за ноги. 

Я з криком вибігла з квартири поки ці руки мене не схопили. Що це було? Це ті, хто нас знайшли? Це через ті іскри вони швидше дісталися до мене?

Не встигла я далеко втекти від квартири, як сусідні двері відчинилися і мене хтось схопив на руку зупиняючи так, що я ледь не впала. 

— Це ж просто жарт, чого ти так кричиш?

— Що…? 

— Ти відьма, так?

Що?! Звідки він знає?! Так Ніко, заспокойся, можливо він просто так жартує, так так, він просто має трохи дивне почуття гумору.

— Чому ти так думаєш?

— Кольорові іскри, вони з’являються коли відьма або маг отримують свою силу. 

— Звідки ти це знаєш?

— Тому що я маг. В майбутньому я стану найсильніших і найвеличнішим магом всіх часів!

— Ти який надто самовпевнений…

— Та ні, так тільки здається, я справді можу стати найсильнішим. — Я скептично підняла брову, не надто мені віриться взагалі у його успіх. Видно, він це помітив. — От, наприклад щоб призвати темні тіні, треба роки практики, і цього вчать не на першому курсі академії, а я вже можу їх призивати. 

Ця самовпевнена усмішка на обличчі русявого хлопця починала дратувати. Мало того що ціни собі скласти не може, так ще й жартувати надумав!

— Послухай, мені всеодно ким ти там станеш в майбутньому, але відпусти мене. Я маю встигнути до ранку зібрати речі та поїхати звідси.

— Чому? Ви ж не так давно сюди переїхали, лише тиждень тому. 

— Мама написала, що нас знайшли, і мені треба їхати до неї…

— Стоп. Вас знайшли мисливці?

— Так…

— Та щоб його…, добре, давай швидко збирай речі, підемо разом. Бо якщо вас знайшли, то й мені тут залишатися не варто.