Глава 4

— Ми маємо щось робити, — прошепотіла Марина, ховаючись за деревом.

— Так, але що… Їх занадто багато, — Сергій важко дихав, намагаючись вигадати хоч якийсь план дій. Він нервово стискав у руці гілку, яку підняв дорогою, наче вона могла стати зброєю.

Оксана мовчала, її обличчя стало білим як крейда. Вона стиснула руку Марини і прошепотіла: — Ми не можемо просто стояти і дивитися, як вони його вбиватимуть.

— Що б вони не замислили, ми повинні зупинити це, — рішуче сказав Сергій і, кинувши на дівчат швидкий погляд, додав: — Я піду першим. Відверну їхню увагу, а ви спробуєте звільнити Андрія.

Марина і Оксана лише кивнули, хоча серця їхні калатали так, ніби ось-ось вирвуться з грудей. Вони глибоко вдихнули і повільно видихнули кілька разів аби зняти зайву тревожність та приготувалися діяти.

Сергій спробував непомітно підібратися ближче до кола. Він, немов ягуар, тінню снував від дерева до дерева намагаючись не шуміти, але на останніх метрах якась з гілок під його ногою таки тріснула. Цієї маленької помилки вистачило, щоб один із чоловіків у балахоні різко повернув голову в його бік.

— Тікайте! — крикнув щосили Сергій, розуміючи, що хоч і не хитрий, але  план провалився з тріском в прямому сенсі слова. 

Звиклий завжди в скрутних ситуаціях йти до кінця, Сергій кинувся в напрямку ритуального вогню і почав щодуху гамселити його палкою, яку так і не випускав з рук. Іскри та горящі головешки розліталися на всі боки.

Сектанти немов зачаровані стояли на своїх місцях, беземоційно спостерігаючі за Сергієм. Він продовжував, зі звірячим остервенінням, руйнував чи не найголовніший з атрибутів їх ритуального дійства. Чорна димка, яка намагалася сконцентруватися в сутність, хаотично кружляла в кількох метрах над землею.  

Марина і Оксана, побачивши, що дивні сектанти не те що не поспішають кидатись на Сергія, а взагалі не ворушаться з місця вирішили скористатися цим. Дівчата побігли до Андрія, і швидко позрізали мотузки, які стягували його руки та ноги.

Андрій важко дихав, але щойно побачив Оксану, неначе прийшов до тями. — Вони… вони хочуть мене принести в жертву! — захрипло промовив він. Андрій дивися в очі, але здавалося його погляд належав іншій людині.

Марина також відчула раптову переміну всередині. Всі її рухи ставали мов у заповільненій зйомці. Мозок же навпаки, працював швидко і ясно, як ніколи раніше. Здавалося, що стороння сила наповнювала його нескінченним потоком інформації про те що робити і як. Марина підбігла до Сергія, в готовності ввязатися у бійку, якщо хтось з сектантів наважиться до них наблизитися. Їй здавалося, що вони більше не були звичайними людьми.

— Біжімо звідси! — закричав Сергій, помітивши, що Андрій вже без мотузок і спроможний самостійно рухатись.

— Ні! — несподівано вигукнула Марина. — Тоді вони точно не відступлять.

Дівчина рішуче вихопила з рук Сергія дрючка, яким той бився з полум’ям і під ошелешені погляди друзів підбігла до найближчого сектанта в балахоні. Замахнулася й з усієї сили вдарила палицею по голові. Сталося неочікуване. Не випустивши а ні звуку той впав на землю. Але придивившись уважніше одразу ставало ясно, що лежить лише балахон з капюшоном. Наступного сектанта Марина просто тицьнула в груди, але результат повторився той самий, як і з першим. Тоді, відкинувши палицю в сторону, з блискавичною швидкістю тицьнула вказівним пальцем трьох підряд. Один за одним, падали порожні балахони на землю. Марина відійшла на декілька кроків назад і з посмішкою переможниці розвела руки по сторонам та просто клацнула пальцями. Решта сектантів в одну мить розлетілися на мільйони пікселів, немов відбувся вибухну у Майнкрафті. 

Після цього Марина відійшла в сторону і знесилено опустилася на соснову колоду. 

— Свідками чого ми щойно всі стали? — ошелешено прошепотіла Оксана. 

— Я не знаю, але це було неймовірно, — промовив Сергій озираючись навколо. Він дивився на свої руки і наче не міг повірити що вони його.

— Що відбувається? — погляд Андрія ставав яснішим. — Це був сон, чи купа психів хотіла мене засмажити живцем?

— Можливо в них ще буде така нагода, — почала говорити Марина не підводячи очей. Потім раптово підняла голову і окинула пронизливим поглядом друзів. При цьому з вуст її не сходила  посмішка. — Не знаю, як це сталося і що сталося, але я впевнена — ми тут через мене. Всі ці події теж через мене. Все інше доведеться дізнатися, інакше звідси не вирватися. 

— Ти мене лякаєш, — здригнулась Оксана. 

— Ти ж знаєш, що страх вбиває, — легко, наче про щось цілком буденне відповіла їй Марина. 

— Здається щось вплинуло на нашу свідомість, — зауважив Сергій. — Можливо в підземеллі зібрався якийсь газ. 

— Годі тут стирчати, — Марина наче пропустила свова друга повз вуха.

— Дійсно, ми ж наче збиралися після огляду замку одразу додому, — Андрій дивився на друзів, вони на нього і не впізнавали в ньому колишнього авантюриста та відчайдуху. Проте всі розуміли, що на їх очах Андрія збиралися живцем жбурнути у вогонь. Не коже після такого думатиме про подальші пригоди.

— З домом доведеться зачекати, — безкомпромісним тоном відрізала Марина. — Я мушу розібратися навіщо я тут. Інше питання це ви, але вже вибачайте. Навряд чи комусь вдасться звідси поїхати. Хоча спробувати можете. Але чим ця спроба закінчиться, я не знаю. 

Коли проходили повз хатини Ядвіги Карлівни, Марину немов щось штовхнуло в бік її двору. Не з кім не радячись, дівчина рішуче пішла до будинку старої вчительки. Так само бесцеремонно відчинила стареньку хвіртку і поки інші її наздогнали вже гупала в двері.

— Добраніч, — заговорила Марина, лиш двері прочинилися. — Мене цікавить все, що ви знаєте про родичів Станіслава Лісовського.

— Доброго здоров’я. Я бачу ви вже готові до серйозної розмови. Проходьте в будинок, — здавалося літня жінка зовсім не була здивована пізнім візитом. — Чаю? Кави?