Глава 2

Сонце стрімко виринало з-за маківок лісових дерев, додаючи хоч трішки яскравих барв у сіру палітру містечка. В сонячних променях воно вже не здавалося декораціями до фільму жахів, а звичайним покинутим райцентром. Денне світло трохи розвіяло гнітючу атмосферу занедбаної будівлі і настрій четвірки повернувся до рішучого, а у декого навіть до бойового. 

— Тоді так. Зараз швидко накидаємо пропозиції, обираємо з чого почнемо і вперед, — як завжди взяв на себе ініціативу Андрій. 

— Пропоную в першу чергу розшукати Ядвігу Карлівну, — висловила свою думку Оксана. Вона в команді відповідала за фактчекінг, а також завжди проводила розвідку з відкритих джерел перед початком будь якої експедиції. І відсутність якихось грунтовних історичних відомостей стосовно Лісового Двору не давала їй спокою.

— Я за, — підтримав її більш прагматичний Сергій, — треба починати завжди з початку. 

— А Пилипович повернувся? — поцікавилася у Марти Марина.

— Поки не було. Мабуть біля хати порається. 

— Розкажіть, будь ласка, як його знайти.

— Зачекай. Я теж за те, щоб почати зі старої вчительки, — наполіг Андрій. —  Відшукати мешканку, яка могла щось знати про самого засновника містечка, мені вдається куди важливіше ніж знайти діда, який скоріше за все і сам з’явиться до вечора.

Ніхто не став сперечатися. Андрій, не дивлячись на зухвалий характер, мав авторитет в компанії. Саме він з братом розпочав відеоблог на YouTube каналі. Тоді вони здобули перші успіхи та популярність. Трійця друзів приєдналася вже пізніше. Коли Єгор загинув в одній зі зйомок на покинутому кладовищі баштових кранів Андрій почував свою провину і майже закинув канал. Насправді він нічим не міг завадити трагедії. Єгор був ще впертіший за брата і подався за ексклюзивним кадром знехтувавши засобами безпеки. Менше року тому Оксана з друзями підштовхнули Андрія відродити відеоблог про подорожі містичними та загадковими місцями України. Тепер, коли з’явилися квадрокоптери в загальному доступі, смерть брата ще дужче гнітила Андрія, від розуміння того, наскільки невиправдиним виявився ризик. Попри це Андрій постійно наважувався на відчайдушні вчинки, неначе поспішав на зустріч з братом.   

— Ви що не повернетесь? — здивовано запитала Марта, спостерігаючи як гості її готелю закидають до машини речі.  

— Повернемося, — запевнив дівчину Андрій. — Просто в нашій роботі ніколи не знаєш, що і коли може знадобитися. 

— А я б краще в машині поспав, — тихо проговорив Сергій пригадуючи безсонну ніч. 

Мобільний зв’язок так і не з’явився, тому Сергій витяг старенький гарміновський навігатор, який працював лише від супутників. Звірився з паперовою картою і ввів орієнтовне місце де мав стояти будинок місцевої вчительки-старожилки. Хвилин п’ять крутилося повідомлення про пошук супутників і коли вже терпець урвався, а Сергій був ладен закинути гаджет назад до баула, пролунало довгоочікуване “Маршрут прокладено”. Дорога до старого цвинтаря чомусь йшла не через місто. Спочатку навігатор вивів шукачів пригод до лісу з тієї сторони як вони приїхали, а далі зеленими коридорами лісової темряви. Маршрут виявився настільки заплутаним, що починали брати сумніви чи взагалі старий навігатор зв’язався з потрібним супутником. 

— Треба зав’язувати з цим. Дурнувата звичка завжди їздити по навігатору. Могли вже давно бути на місці, а тепер хрін знає де і хрін знає як звідси вибратися, — засмучено сказав Сергій і стукнув долонями по керму.

— Вимкни будь ласка кондиціонер, — попросила Марина розтираючи долонями плечі.

— Я його й не вмикав, — відповів Сергій уважно слідкуючи за лісовою дорогою. Навігатору він більше не довіряв, та й варіантів кудись повернути поки не підверталося.

— Я теж щось змерзла, — пожалілася й Оксана.

— Трохи є, — мусив зізнатися і Андрій.

— Добре, зараз дам тепло, — спокійно, неначе на дворі був не початок серпня, а як мінімум листопад, відповів Сергій і повернув перемикач пічки та обдува салона. Тільки но запрацював салонний вентилятор, як з усих повітряних шахт передньої панелі полетіла пилюка. Мало того, що це визвало у всіх присутніх приступ задушливого кашлю, так ще й Сергію засипало очі, що довелося зупинятися й виходити з машини.

— Ну ти даєш! — прокашлявшись, накинувся на друга Андрій. — Ти коли востаннє був на мийці?

— Як завжди, напередодні виїзду. Може затягло з під колес. Ми ж не по шосе тут їздимо.

— Хлопці, це ще що таке? — перелякано прошепотіла Оксана дивлячись поперед машини.

Сергій прокліпався, підвів голову й ледь не вилаявся від несподіванки. Прямо йому в очі дивилася інша пара темно коричневих очей. Сергій мов загіпнотизований дивився в них не взмозі відірвати погляд. Нарешті це йому вдалося і перше на що звернув увагу це роги. Великі, розлогі роги.

— Олень, — опанувавши емоції спокійно проговорив він. — Чого тобі, старий? Йди куди йшов.

Тварина немов послухалася Сергійового наказу. Декілька раз кліпнула, неначе фотографуючи компанію на добру згадку, й чкурнула у непроглядні хащі дивного лісу.

Тільки тепер всі помітили, що дерева не такі як у звичайних лісах. Покручені гілки, які росли у не природних напрямках, численні вузли на стовбурах, листя занадто насиченого кольору. Все це вимальовувало в уявах спостерігачів химерні картини. Здавалося, що з усіх сторін хтось мовчки спостерігає, чекаючи слушного моменту аби утнути якусь капость.

— Зовнішні камери знімають? — спитав стурбовано Андрій.

— Як завжди. Плюс два відеореєстратора в салоні,  — заспокоїв його Сергій. 

— От вам і перші підтвердження чуток, — пошепки, неначе остерігаючись, що дерева можуть їх почути, сказала Оксана.

— Цікаво, це природа утнула такий жарт чи люди як завжди доклали руку? — ніби сам у себе запитав Сергій.

— Як би там не було, а нам слід їхати, — повернув до реальності друзів Андрій. — Скільки вже можна цими лісовими лабіринтами блукати? Що каже навігатор?