Розділ 10. Ірбіс. Зелений склеп 5

Обережно почала стирати кров з обличчя. Євген сидів нерухомо. Тільки кривився, коли проводила близько до зони ураження. Тут в тьмяному світлі ліхтаря, з розсіченим чолом, він чомусь здався мені не таким вже й відбитим дурнем. Та я миттю спинила хвилю доброзичливості.

— Він самостійно б таке не зробив, — мовила я. — Йому допоміг хтось могутній. Можливо Ейв чи сам Брогз.

— Це вже немає значення, —  відказав Євген. 

Він схопив мою руку, коли я в черговий раз спробувала витерти кров з його волосся. Наші погляди зустрілися. Ми думали про одне й те саме. 

— Я спробую здертися нагору, — почала було я, — і перерізати ці гілки кинджалом.

— Їх навіть куля не взяла, — Євген стиснув мою руку міцніше. — Ми по вуха в лайні.

Не знаю, що мене більше розсердило: безвихідь ситуації, те, що цей прибічник Вільного Корпусу мав рацію, чи все водночас. Я різко висмикнула руку та почала намотувати кола кліткою.

— Має бути вихід! — заричала я. — Максим та Ден нас шукатимуть.

— Ден живе надто довго, щоб за людей перейматися!

— Ти про це нічого не знаєш! — обурилась я.

— А Максимові байдуже на все, окрім свого духовного розвитку.

— Брехня!

— Та невже? А скільки разів він до тебе явився не у справі? Скільки разів поцікавився, як ти?

— Воїни живуть інакшими вимірами — це правда. Але люди їм важливі.

— Еге ж. Важливі для ведення рахунку у якійсь оманливій грі з примарними злими силами!

Ця сварка мені починала набридати.

— Ти просто не хочеш прийняти те, чого не розумієш, дурню! — я гепнула ногою, розкидаючи дрібні грудочки землі. — Злі сили існують. Вони більш реальні, ніж ти можеш собі уявити.

— У тобі говорить дитяча травма, а не здоровий глузд.

Ну це вже занадто!!!

— Ти натякаєш на смерть моїх батьків? — я примружила очі. 

Навіщо я колись обмовилась про це при ньому? Безглуздий вчинок! 

— Ти шукаєш винуватців серед злих істот. А насправді вся система несе відповідальність за їхню смерть. Тому цю систему й треба змінити!

Я підійшла до хлопця та з усієї сили замахнулася кулаком. Моя рука пройшла в сантиметрі від його обличчя та вгризлась у ґрунт.

— Ніколи не смій розповідати мені, хто винен у їхній загибелі, чуєш? Вони били нечисть до останнього подиху, щоб такі як ти мали змогу жити спокійним життям!

Хлопець зустрівся зі мною поглядом та промовчав. Я осіла біля нього, ледь стримуючи сльози. Вразливість! Цього я точно не можу собі дозволити! Нас огортали звуки лісу та запах вологої осінньої землі. Заплющила очі, марно сподіваючись, що це жахіття було тільки сном.