Темні часи

Розділ 6. Нія. Дедалі веселіше 2

— Ніє, твої батьки можуть мати певний вплив серед чаклунів, — тихо промовив Максим.

— Тато — так, а от мама… — страх зв’язав нутрощі тугим вузлом при згадці про неї.

— Треба спробувати. Можливо ти зможеш її переконати, — припустила Ірбіс.

— Гаразд. Я зроблю усе можливе, — пообіцяла, хоча й гадки не мала, як збираюся це робити.

— Будемо розділятися на підгрупи! 

— Я працюватиму сама! — слова вилетіли раніше, ніж я встигла їх обміркувати. 

Наче на навіжену на мене дивились одразу чотири пари очей. Але я вже вирішила. Працювати з Максимом після того, як він відмовився бути моїм наставником, здавалося неймовірно незручним. 

Євген також зник після історії з моєю мамою та обмежив усі можливі види спілкування. Кіль має вже завдання, так само як й Ірбіс.

— Я вже не маленька та немічна дівчинка! — мій голос підвищився, чого я від себе й не очікувала. — Я пройшла повний курс підготовки рекрутів. А от Євген, наприклад, не проходив.

Євгенові очі розширились від неочікуваності мого випаду. Нехай і він тепер помучиться. Не все ж мені страждати через цих двох! 

— До того ж мені треба тільки зустрітись зі своїми батьками! — я нервово хихикнула. — Звичайно ж мама мене намагалась убити, але вона вже позбавлена магічних сил, тож…

— А видіння, яке ти мала? Ден попереджав, що це доволі небезпечно.

— Дена, якщо буде потрібно, я прикличу, — я підібгала рукав толстовки, демонструючи Ірбіс золоте перо, що виблискувало на моєму передпліччі.

Ірбіс кивнула.

— Ти маєш рацію, Ніє. Мені це не подобається, але ти маєш рацію.

Я обвела поглядом хлопців. Євгенові вилиці вигравали на обличчі. Він відверто злився. Не треба було користуватись даром, аби зрозуміти його. 

А от Максим залишався спокійним. Беземоційно він дивився поперед себе. Захотілося зчитати його. Та Ден навчав, що зчитування емоцій без необхідності — по-перше, неетично, по-друге, невиправдана витрата енергії. 

— Я пропоную Євгенові приєднатись до мене. А Максим буде з Кілєм, у разі небезпеки, він телепортується до того, хто потребує допомоги.

— Добре, — Євген погодився на пропозицію Ірбіс, хоча його обличчя висловлювало зовсім протилежне. — Я поїду з тобою, Синьоволоско. Потім ще дякуватимеш за чудово компанію.

— Твоя подорож буде недовгою, якщо продовжуватимеш мене так називати!

Євген проігнорував Ірбісове зауваження та продовжив:

— У кожного з нас має бути підготовлений засіб зв’язку. У разі небезпеки, потерпілий відправляє в групу повідомлення. Кодове слово: трясця. Або дзвонить, якщо є така можливість.
— Я — єдиний з групи, хто може примчати на допомогу майже миттєво. Але мені потрібно знати координати для переміщення.
— Тому в кожного має бути включена геолокація в телефоні, — констатував Євген.

— Стає дедалі веселіше! — Ірбіс зблиснула очима.

Після останніх домовленостей, Максим здійнявся, лишивши нас учотирьох. Євген простився з усіма й попрямував до виходу. Я, акумулюючи свій гнів на них з Максимом, проявила всю свою ввічливість та провела хлопця до дверей. 

Свердлила його поглядом, очікуючи хоч пари слів щодо моїх залишених без відповіді повідомлень. Але він мовчки одягнув куртку й вийшов у простір коридору. За мить перед тим, як двері зачинилися, я помітила, як його обличчя пом’якшало. Він подивився на мене поглядом, сповненим гіркої туги.

“О, ні. Жалю ти від мене не дочекаєшся!” — подумала я й повернулась до вітальні, з гуркотом закривши двері.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше