Розділ 3. Легенди Карпат

Аліса й Марічка йшли лісовою стежкою, що вела все глибше в гори. Листя під ногами шаруділо, а повітря ставало все прохолоднішим і чистішим. Вітер лагідно грав із волоссям, а сонячні промені, пробиваючись крізь гілки, створювали навколо них м’яке, тепле сяйво.

– Слухай, ти давно в Карпатах? – раптом запитала Марічка, підморгуючи Алісі з веселим блиском в очах.

– Та ні, ми тільки вчора приїхали, – відповіла Аліса, захоплено оглядаючи навколо. – До цього я тут була тільки один раз, коли була зовсім мала. А ти?

– Я? Ой, я тут з пелюшок! – засміялася Марічка, махнувши рукою, ніби відганяючи дурні думки. – У нас, знаєш, як тільки почнеш ходити, так відразу в ліс! Мій дід каже, що ліс – то не просто дерева та стежки. Він, каже, має свій характер. Як поважаєш його, він тобі завжди підкаже, як не загубитися, і навіть відкриє свої таємниці.

Аліса уважно слухала, трохи здивована, але водночас зачарована словами Марічки.

– Цікаво, – мовила вона, крокуючи по вузькій стежці, що звивалася між високими соснами. – А тобі колись ліс підказував щось?

Марічка хитро усміхнулася і повела Алісу ледь помітною стежкою вбік.

– Ой, було всяке! Наприклад, раз ми з дідом гриби збирали, я відстала від нього. Почала вже думати, що заблукала, але раптом чую – вітер у гілках щось шепоче, ніби кличе. Я й пішла на звук, а що думаєш? Прямо до нашого села вивело! От з того часу завжди прислухаюсь до лісу, бо він мене ніколи не підводив!

Аліса посміхнулася, відчуваючи, як слова Марічки пробуджують у ній довіру до цього лісу, до цієї землі. Вони йшли далі, і кожен крок ставав для Аліси вивченням нового світу. Вона прислухалася до шелесту листя, до тихого співу птахів і навіть до того, як вітер рухався крізь дерева.

Марічка зупинилася, коли вони вийшли на невеличку галявину. Вона кинула кошик на землю і простягнула руки в сторони, якби обіймала весь світ.

– От, дивися! – вигукнула вона. – Тут видно половину села. А як би ти сюди сама дісталася, ніколи б не знайшла!

Аліса зупинилася поряд і поглянула вперед. Дійсно, з галявини відкривався приголомшливий вид на долину внизу. Невеличке село розкинулося між пагорбами, будиночки здавалися іграшковими на фоні величезних гір, які підійматися вище за хмари. Вершини гір були затягнуті легким серпанком, а сонячне світло пробивалося крізь хмари, створюючи казкові візерунки на горизонті.

Аліса відчула, як її дихання на мить зупинилося. Такої краси вона не очікувала.

– Це неймовірно… – прошептала вона, навіть не в змозі знайти інші слова.

Марічка сіла на колоду, яка вже давно тут лежала і знову усміхнулася:

– Та я ж казала! Гори завжди такі – дивишся на них, і всі твої проблеми стають дрібними. Вони, як старі мудреці, що тут уже тисячі років живуть, бачать усе, але мовчать. Їх тільки треба слухати.

Аліса сіла поруч, і вітер м’яко розвівав її волосся. Вона ще раз оглянула краєвид і відчула, як щось всередині неї починає змінюватися. Дивлячись на ці величні гори та безкраї ліси, її власні проблеми раптом почали здаватися менш важливими. Той тягар, що вона відчувала через навчання, сім'ю, майбутнє – все це втрачало вагу на фоні цієї величі. Гори мовчки спостерігали, ніби нагадуючи, що життя – це не лише проблеми та плани, а й моменти, коли можна просто бути, дихати та дивитися на світ з нової перспективи.

– Ти права, – тихо сказала Аліса, поглянувши на Марічку. – Тут усе здається… іншим. Більш справжнім.

Марічка весело засміялася і вдарила її легенько по плечу:

– От і добре! Як повернешся додому, будеш усім казати, що Карпати – найкращі ліки проти усіх дурниць! А може, ще й до нас завітаєш! Ти ж ще стільки всього не бачила!

Марічка обхопила коліна руками й загадково посміхнулася, поглядаючи на Алісу. Вона, здається, збиралася розказати щось дуже цікаве.

– Чула колись про легенду про Пікуй? – почала вона з веселим вогником в очах. Аліса похитала головою, і Марічка продовжила. – Ну, тоді слухай! Це ж одна з наших найцікавіших карпатських байок. Тут, на горі Пікуй, ще колись давно жила така краля, що всім хлопцям голову крутила. Звали її Даяла. Така була вродлива, що хлопці цілими днями лиш за нею бігали, як вівці за пастухом. Але була вона не просто красива, а й дуже горда. Тільки дивилася на них згори, як на дрібних комах. Ніхто, казала, не вартий стати їй ані чоловіком, ані навіть рабом!

Марічка змахнула рукою в повітрі, ніби показуючи, як Даяла зневажливо відштовхувала всіх юнаків, і продовжила з легким сміхом:

– Але був серед тих хлопців один Павло, гусляр. Хлопака не то що вродливий, але з руками, що вміли такі мелодії витягати з гуслів, що серце з грудей рвалося. Та й Даяла це знала, тож з насмішкою наказала йому вночі прийти й заграти їй під вікном. Павло, звісно, думав, що вона таки звернула на нього увагу, тому, не довго думаючи, пішов через ліс. А ліс наш, знаєш, не такий уже й простий: вовки, звірі, всяка нечисть!

Аліса слухала, затамувавши подих, уявляючи, як хлопець мандрує через нічний ліс.

– Йде він, – продовжила Марічка, – а тут йому вовки назустріч! Але Павло не розгубився, дістав свої гуслі й почав грати. І що ти думаєш? Ті вовки як зачаровані сіли довкола й слухали. От що то значить музика! Врятувався хлопака, але це ще не все. Добрався він до хати Даяли, став під вікном, а там шум якийсь. Прислухався, а то вона з якимось чоловіком говорить! Уявляєш? Він їй тут життя своє на кону ставив, а вона вже іншим голову морочить.

Марічка зробила драматичну паузу, відкинувшись на колоду, і зітхнула, ніби їй самій було шкода Павла.

– Павло, ясна річ, образився і пішов на вершину Пікуй. Там він знесилений упав, і від того обману серце його не витримало. Його через кілька днів знайшли разом із гуслями. Легенда каже, що Даяла так і лишилася сама. Хлопці більше не хотіли до неї свататися, а вона ж так і ходить по горах, як привид. Шукає свого втраченого кохання, та тільки пізно вже.