Розділ 2. Знайомство з Марічкою.

Аліса прокинулася від дивного звуку — тихого, але наполегливого бекання кози просто під вікном. Вона розплющила очі, і на мить не могла зрозуміти, де знаходиться. Знадвору доносилося ранкове дзюркотіння річки та шелест дерев, що тихо гойдалися під поривами свіжого гірського вітру. Прокинувшись остаточно, Аліса усвідомила, що перебуває в тітчиній хаті, у самому серці Карпат. Підійшовши до вікна, вона побачила малу кізку, яка забрела на подвір’я і весело бродила серед квітів. Її бекання здавалось якимось домашнім і смішним, наче це було частиною ранкової музики, яку складали гірське повітря і сонячне проміння. Аліса посміхнулась, відчувши, як радість нового дня поступово огортає її. Одягнувши джинси та теплий светр, що завжди допомагав їй відчути себе комфортно в холодні ранки, вона тихо вийшла зі своєї кімнати й рушила до кухні. У хаті стояла приємна тиша — така, яку відчуваєш лише в місцях, де час іде повільніше. Дерев'яна підлога була трохи прохолодною, але це не заважало — навпаки, підкреслювало затишок дому.

Коли Аліса зайшла до кухні, вона одразу відчула, як тепло від печі розлилося по всій кімнаті. Тітка, очевидно, розтопила її ще на світанку, бо стіни віддавали м'яке, заспокійливе тепло. Проте нікого не було — жодних звуків кроків чи розмов. Здавалося, що хатина сама прокинулася і живе своїм спокійним життям.

Аліса позаглядала по глечиках і каструлях, шукаючи щось, щоб випити або перекусити. В одній з маленьких каструльок, накритій полотняною серветкою, вона знайшла какао. Вона підняла кришку і вдихнула аромат — теплий і шоколадний, він наповнив її приємними спогадами з дитинства.

— Не кава, але підійде, — промовила вона до себе, наливаючи трохи в чашку.

Випивши перший ковток, Аліса сіла за стіл і глянула у вікно. Відчуття спокою і затишку огорнуло її, як теплий светр. Десь там, за межами цього дому, життя було швидким і галасливим. Але тут, серед гір і затишку, час зупинявся, дозволяючи кожній миті бути особливою.

Раптом вхідні двері хати тихо рипнули, і вона почула знайомі кроки Максима. Він зайшов до кімнати, тримаючи в руках кілька аркушів паперу. Його обличчя світилися від задоволення, а щоки були трохи почервонілі від свіжого осіннього повітря.

– Ну що, виспалась нарешті? – з посмішкою запитав він, піднімаючи одну брову. – Тітка казала, щоб тебе не будити.

Аліса ледве стримала усмішку, відставляючи чашку на стіл:

– Так, мабуть, втомилася. А ти куди пропав?

Максим сів на диван і розклав перед собою ескізи, його очі світилися захопленням.

– Я в ліс ходив, – відповів він, – вирішив зробити кілька малюнків. Тут так красиво, що просто неможливо втриматися. Дерева, туман, сонячні промені крізь гілки... Ти не уявляєш, яке це натхнення!

Аліса підійшла ближче, кинувши погляд на його малюнки. На них зображені сцени з лісу: високі стрункі сосни, залиті тьмяним осіннім світлом; камені, порослі мохом; ледь помітний серпанок, що стелився над землею. Малюнки були детальними, з увагою до найменших нюансів — кожна гілка, кожен листок були відтворені з точністю.

Максим продовжив, його голос наповнювався захопленням:

– Ти знаєш, коли ти дивишся на ці дерева, це ніби розгадуєш якусь таємницю. Кожна текстура, кожен вигин кори — вони розповідають свою історію. Я малював одну сосну, і раптом помітив, як світло лягає на її гілки. Це світло ніби змінювало все навколо, роблячи кожен штрих яскравішим. Я навіть не одразу зрозумів, скільки часу пройшло.

Аліса подивилася на брата. Він завжди мав здатність бачити більше, ніж інші, навіть у найпростіших речах. Максим зачаровувався природою так, як мало хто. Для нього кожен листок, кожен камінь або стовбур дерева — це деталь, яку варто вивчити, зануритися в неї. Він дивився на світ як на складний механізм, де все має свій сенс і гармонію.

– Ліс зараз — це як картина, що постійно змінюється, – продовжував Максим, розгортаючи інший ескіз. – Вранці туман огортає дерева, роблячи їх майже примарними. А ближче до полудня, коли сонце пробивається крізь гілки, все стає таким чітким і різким, що ти можеш бачити кожен нерв листка.

І це настільки захоплює, що я просто не можу не малювати.

Він подивився на свої малюнки з легким усміхом, ніби не до кінця вірив, що йому вдалося хоча б частково передати це на папері.

Аліса кивнула, вдивляючись в його роботи:

– У тебе справді талант бачити те, що інші не помічають. Я б ніколи не подумала, що в лісі можна знайти стільки цікавого.

Максим посміхнувся і знизав плечима:

– Усе довкола — це джерело натхнення, якщо вміти дивитися.

Максим, уважно дивлячись на свої ескізи, раптом підняв голову і запитав:

– А ти що плануєш робити? Вже половина дня пройшла, а ти сидиш тут із какао.

Аліса на хвилину задумалася. Вона справді не мала конкретних планів на цей день, особливо після вчорашньої поїздки й того, як виснажливою вона виявилася.

– Не знаю, – відповіла вона, потягуючись. – Ще не думала. Мабуть, піду прогуляюсь трохи. Погода, здається, нормальна, дощ не збирається.

Максим кивнув, загортаючи свої ескізи в теці:

– Точно, варто прогулятися. Тут дійсно є на що подивитися. Ліс зараз особливо гарний. А якщо підеш трохи далі від будинку, то натрапиш на річку. Там зараз дуже тихо, майже містична атмосфера.

Аліса поглянула на вікно, за яким крізь хмари пробивалося м'яке осіннє світло. Листя ще трималося на деревах, хоча їхні барви вже почали втрачати яскравість. Повітря було прохолодним, але не холодним, і прогулянка могла б бути хорошим способом розвіяти думки.

– Можливо, так і зроблю, – задумливо мовила вона, встаючи з крісла. – Не хочу цілий день просидіти всередині. Тут хоч і затишно, але на природі трохи легше думати.

Максим посміхнувся:

– Правильно. Прогулянка ніколи не завадить. Можеш навіть узяти з собою блокнот. Хто знає, може, теж щось намалюєш або знайдеш щось цікаве.

Аліса скептично підняла брови: