Розділ 1. Поїздка у Карпати.

Аліса сиділа на пасажирському сидінні, спершись головою на вікно. За вікном пролітали жовтогарячі пейзажі, крони дерев вже майже скинули свої осінні шати, оголюючи темні контури гілок. Її брат Максим, зосереджений на дорозі, мовчав. Вони вже пів години не перемовлялися, відтоді як виїхали з міста.

– Скільки ще їхати? – не витримала Аліса, порушуючи мовчанку.

Максим кинув короткий погляд на навігатор, перш ніж відповісти:

– Ще десь дві години. Не хвилюйся, встигнемо до сутінків.

Аліса відвернулася від брата, продовжуючи дивитися на сіре небо. Вона все ще не могла прийти до тями після вчорашньої сварки з батьками. Мама була настільки занурена у свій новий проєкт, що вже тижнями не звертала уваги ні на Алісу, ні на Максима. І навіть коли в них нарешті був шанс провести час разом, батько оголосив про свою поїздку за кордон.

– Вони просто втекли від нас, – пробурмотіла Аліса, більше до себе, ніж до Максима.

Максим стисло зітхнув:

– Вони роблять, що можуть. Ти ж знаєш.

– Та знаю я! Але вони могли б хоча б спробувати нас зрозуміти. У тій тиші вдома можна з глузду з'їхати. Ніби ми тут ні до чого.

Вона обернулася до брата, сподіваючись на підтримку, але він лише мовчки стискав кермо. Максим завжди так: приймає все, як є, і не сперечається. Це її дратувало.

– Вони навіть не хотіли говорити про це, – продовжила вона, не маючи змоги вгамувати роздратування. – Просто вирішили, що найкраще для нас – відправити до тітки Олі.

Максим лише знизав плечима:

– Не так уже й погано. Вона нормальна. І ти ж знаєш, вони не мали іншого виходу.

Аліса скривилася. Тітка Оля, двоюрідна сестра мами, завжди здавалася їй трохи дивною. Вони бачилися кілька разів за все життя, і кожен із тих візитів був коротким і формальним. Тітка жила у невеликому селищі, що затиснуте між лісистими горами, а Аліса ніколи не була фанаткою таких місць. Зв’язок між тіткою та їхньою сім'єю був мінімальним, лише періодичні дзвінки мами, що тривали максимум п'ять хвилин.

– Ну, осінні канікули, – саркастично протягнула вона, – проведемо серед лісів і гір. Круто, що сказати.

Максим трохи посміхнувся, але продовжував дивитися на дорогу.

– Може, це не так погано, як здається, – нарешті відповів він. – Відпочинемо від цього всього. Може, навіть буде цікаво.

Аліса підняла очі до неба, яке ставало все темнішим. Вона хотіла вірити, що брат правий, але щось підказувало їй, що ця поїздка буде далеко не простою.

Дорога звивалася все крутіше, і дерева здавалося нахилялися все ближче до автомобіля. У повітрі відчувався різкий запах вологи, ніби ось-ось почнеться дощ. Аліса розслабилася на своєму сидінні, але напруга від попередньої розмови залишилася.

– Ти взагалі пам'ятаєш, як виглядає тітка Оля? – запитала вона, намагаючись відігнати тривожні думки.

Максим похитав головою:

– Смутно. Востаннє бачив її, коли мені було, може, дванадцять. Вона завжди носила хустки і якісь довгі сукні. А ти?

Аліса задумалася. Їй теж було важко пригадати точні риси обличчя тітки. Ті кілька зустрічей в минулому здавалися розмитими, ніби чужими спогадами.

– Пам'ятаю тільки, що вона виглядала завжди трохи... дивно. Якісь старомодні речі, і завжди трохи відсторонена. Здається, вона любить природу.

Максим посміхнувся:

– Ну, це логічно, враховуючи, де вона живе. Може, й нам варто навчитися цінувати це.

Аліса кинула на нього скептичний погляд:

– Ти мене знаєш, я не фанатка лісу і всяких там грибів.

– А чого ти тоді фанатка? – піддражнив він.

Вона зітхнула:

– Хотіла б просто побути вдома, може, зустрітися з друзями. А тут... ця поїздка – якесь вигнання.

Максим нічого не відповів. Він був з тих, хто не любив скаржитися, на відміну від Аліси, якій іноді потрібно було виговоритися. Але сьогодні це її тільки дратувало. Мовчанка між ними знову повисла, як густий туман, що почав стелитися долиною, куди вони в’їжджали.

– До речі, – озвався Максим, ніби згадав щось важливе, – мама сказала, що в тітки є якийсь дивний будинок. Старий, з великою ділянкою. Нібито він ще з прадідівських часів.

Аліса здивовано поглянула на брата:

– Справді? Щось не пам’ятаю, щоб ми туди колись їздили. Я думала, вона просто живе у звичайній хаті.

Максим кивнув:

– Мабуть, це щось нове або ми не звертали уваги раніше. Але мама згадувала, що там є навіть якийсь сад і старий колодязь. Її це дуже захоплювало.

– Колодязь? – Аліса скептично хмикнула. – Ще скажи, що там є привид.

Максим усміхнувся:

– Хто знає. Гори, ліс, старий дім… все це має свій шарм.

Аліса закотила очі:

– Не шарм, а якась дивина. І я сподіваюся, що жодних привидів не буде. Мені вистачає того, що ми тут застрягли.

Вони продовжували їхати, і небо над ними ставало все темнішим. Туман обволікав дорогу, а ліс за вікном здавався ще більш густим і похмурим. Нарешті, через деякий час, навігатор мовчки сповістив про останній поворот. Вони в’їхали в маленьке селище, де будинки стояли окремо, розкидані серед пагорбів. Лише кілька вогників світилися у вікнах, і всюди панувала майже містична тиша.

– Здається, ми на місці, – сказав Максим, коли вони під’їхали до великого дерев’яного будинку на краю селища. Він був старовинний, з темними віконницями, що виглядали як очі, що спостерігають за ними.

Аліса відчула, як всередині знову з’явилося тривожне передчуття.

– Ну що, готова до пригод? – пожартував Максим, заглушивши мотор.

– Сподіваюся, що це будуть саме пригоди, а не щось гірше, – тихо відповіла сестра, дивлячись через вікно машини.

Аліса першою відкрила дверцята машини, і холодний осінній вітер одразу обдув її обличчя. Вона злегка здригнулася, натягуючи на себе куртку, і вийшла на покриту жовтим листям землю. Максим вийшов слідом, уважно оглядаючи місцевість. Перед ними вела вузька, заросла мохом стежка, що серпантином збігала до старого дерев'яного будинку. Трохи далі праворуч виднівся кам'яний колодязь, обвитий темно-зеленим плющем, і виглядав він так, ніби не використовувався вже десятки років.