26. Сюрприз для полковника

26. Сюрприз для полковника

Якби Азорина чи хтось інший вимагав пояснень, чому Чернігів, Оксана не змогла б сказати нічого розумного чи логічного. Її подруги виїхали –в Польщу, у Францію, в Німеччину і далі по всьому світу. Розповідали про прекрасні нові шанси, школи та садочки. Вона теж могла обрати будь-яке місто. Навіть у Флориді чи на Сейшелах. У столиці, врешті-решт. Але квартиру на Печерську Оксана здавала, і вперто трималась за своє північне місто. Тут вона почувалася вдома. Де непрошене, не дане. Своє.

Азорина навідувалась раз на два тижні, щоб побачити Малюка і відпочити. У цей день вона знімала обмеження сил маленького демона і вчила його, як ними керувати. Несподівано їй теж сподобалось тихе, завжди неквапливе місто. В офісній будівлі, на поверсі, що належав Оксані, вона проводила засідання свого воєнного штабу. Фатум завжди сидів по праву руку. Демонів ставало все більше. Азорина формувала темну армію відданих. «Мало взяти владу. Треба її утримати, - пояснювала вона, - я розставлю своїх на всі ключові посади у пеклі».  

Якось у неї був дуже веселий настрій, і демони ця сказала Оксані: «Хочу побачити Петра! Що ж там такого видатного?». Але його не було вже давно. І Оксана цьому раділа. До дна випита склянка солодкого, до дна випита склянка гіркого. Який сенс продовжувати? Далі тільки гірке. Так вона заспокоювала себе і клялася не досліджувати, права чи ні.

Одного разу Азорина попросила Оксану привести Малюка. Зняла обмеження його сил і посадила на чолі столу засідань. Що було далі, Оксана не чула й не бачила, її на демонські збіговиська не запрошували. «Нічого не повинно відволікати від планів повалення Асмодея», - пояснювала Азорина. Оксана не сперечалася. Вона знала, що без неї все одно не обійдеться, і була рада відтягнути вирішальний момент якнайдалі.

Малюк після збіговиська, що затягнулось до ночі, прибіг до неї підстрибом:

- Піду гуляти!

- Вже пізно! Куди ти? Чого?

Вона помітила, як за його плечами розгортаються маленькі чорні крила.

- Ксюня, - заусміхався Малюк, - мені набридло бути хорошим, водити хороводи з дівчатками і гратися машинками! Я син Асмодея! Я спадкоємець трону! Я хочу кого-небудь зжерти!

- Але ж їсти людей не можна!

- А мені хочеться! Тільки про це сьогодні й думаю!

- О, темні сили!  Синочка, ти можеш отруїтися! Животик заболить, - захвилювалася Оксана. – Втомися, спітнієш, так і до простуди недовго! Я тобі приготувала смажену курочку, сідай, гарно поїж.

- Не хочу курку, треба людиняку! Один разочок! Я не їстиму плоть, викачаю енергію. Подумай, кого тобі не шкода.

- А що тут думати, полковника Куригіна мені не шкода аніскілечки, того, що 35-та мотострілецька бригада рф. Він віддавав накази стріляти по Чернігову. От іще судді Матвіїва не жаль…

Чорні крильця затріпотіли, і за мить демонятка вже не було в кімнаті.

Оксана подзвонила Азорині:

- Це нечувано! І неприйнятно! Їсти людей! Дитина може підхопити якусь заразу! А якщо його спіймають? Посадять у клітку? Ти повинна зв’язувати його сили, приховувати ріжки і крильця! Ми так домовлялися!

- Не хвилюйся. Тобі він не зашкодить ніколи. Але іноді в ньому прокидається кров батька. Треба давати цьому вихід. Влаштувати сюрприз для полковника – непогана думка.

Є ще одна, - Азорина перемістилась в кімнату до Оксани, вимкнула телефон. - Випадок має бути з нами. Асмодей довіряє йому. Його участь гарантує стопроцентний успіх. Поговори з ним. Стань і ти сюрпризом для полковника – для Випадку.

Оксана ще не встигла відповісти, як повернувся Малюк. Від нього віяло болем, жахом і печальним завершенням чужих життів.

Оксана зітхнула.