Глава 22. Три скриньки

- Отже, мій чоловік прислав його сюди, - не здивувалася пекельна жінка в червоному. – А це хто, людська жінка?

- Її привів Фатум, - охоче пояснив Хазяїн. – Я їхніх справ не знаю.

- Хто ти, людська жінко? Чому мій син тримається за тебе? – запитала Азорина.

- Я ніхто. Просто невдаха, - відповіла Оксана. – Чомусь сподобалась хлопчику. Не знаю, чому.

- Хто тобі сказав, що ти невдаха?

- Фатум. І не тільки він…

- Чоловіки! Принижувати нас, жінок, приносить їм збочене задоволення. Підійди ближче, жінко. Я забираю тебе з собою, щоб ти не накоїла.

Оксана і маленький демон зробили крок до неї, і за мить вони вже летіли у темряві, а потім опинилися на зеленій галявині. Фарби були яскраві, свіжі, як і у її звичному світі. Щебетали пташки. Гарний триповерховий дім стояв неподалік. Оксана розгледіла гараж, господарські споруди, грядки і клумби. Це був справжній маєток.

- Вітаю у світі, приязному до людей та демонів, - сказала Азорина. – Тепер ти вільна.

- Ви можете допомогти мені… повернутися у свій світ? У рідне місто?

= До забитого Чернігова хочеш? З мого прекрасного раю? – розсміялася демониця.

- Чернігів не забитий, - не погодилась Оксана. – Там є все, що треба мені для щастя. Азорина подивилася пильно, наче вже все про неї знала.

- І там твій Петро розпрекрасний, так?

Оксана не знала, що відповісти. І в цю мить її раптом перенесло далеко від Азорини. Вона опинилась у величезній пишно прикрашеній залі. Посередині стояв величезний стіл. На чолі стола сидів демон у короні, інші притулилися з другого боку, дуже далеко від нього. «Стіл, як у путлєра», - подумала Оксана.

- Підійди, - наказав демон. – Я Асмодей.

- Я Оксана.

- Знаю. В тебе надзвичайно смачна кров, - облизнувся князь пекла. – Так і хочеться тебе з'їсти. Але не буду. Поки що.

- Навіщо я тут?

- Ти допомогла Азорині врятувати мого нікчемного нащадка. Я вислав його у загублений світ, щоб він залишився там назавжди. Був дикий, бігав зі звірами і ніколи не зміг би зайняти мій трон. Але ж ні, треба ж було тобі там опинитися, заговорити з хлопцем, зупинити здичавіння. Демон-мама, демон-татко, - перекривив він Оксану. – Та мене аж перекосило від твоїх віршиків і цієї клятої мелодійної мови!

- То ти знав, де я, чув мене? І міг забрати у будь-який момент?!

- Міг. Але не хотів, - підтвердив Асмодей.- Мені треба було, щоб ти розізлилась по справжньому.

Перед ним на столі раптом виникли три скриньки. Асмодей відкрив їх і повернув до Оксани:

- Бачиш? У кожній скриньці є біла нитка. Це життя Петра, Випадка і Фатума. Ось магічні ножиці, - вони раптом опинилися біля скриньок. -  Бери їх. І переріж будь-яку нитку. Або всі три.

Оксана дивилася на нитки, молочно-білі, трохи туманні, не могла відвести очей.

- Я ж знаю, ти завжди собі уявляла, як ставиш Петра до стінки і розстрілюєш його. Сама, чи твоя розстрільна команда. Ти уявляла, як подається гачок, як летить куля і він падає в траву. Чомусь в уяві ти завжди розстрілювала його у дворі його дому. І думала – буде він проситися чи ні. І все одно розстрілювала, як би не розвивались події, - Асмодей простягнув їй ножиці. – Я все про тебе знаю. Бери і ріж.