Глава 19. Малюк

Жоден з світів не надсилав Оксані вісточку. Від чорної роботи її руки стали шорсткими, долоні вкрилися мозолями. Спершу вони напухали і лопалися, кривавили. З двору їх нікуди не виводили, тікати вона не пробувала – куди? Оксана старанно працювала, вірила в свою щасливу зірку і чекала. Чого чи кого – і сама не знала. Здавалося, в жодному з світів не залишилось нікого, хто хотів би подбати про неї і допомогти.

Але в цьому не було нічого нового для неї чи незвичайного. Роками ніхто не рвався їй на допомогу і нічого, вижила. І тут справиться. Їй навіть подобалось годувати курей, підкидати сіно коровам. Одного разу вранці Хазяїн відвів її в поле до бурта і наказав перебирати гнилу картоплю. Наповнювати нею плетені з лози корзини і відносити їх на кухню.

Оксана глянула на бурт і зітхнула – та вона тиждень це перебиратиме. Ще й сморід. Але на то нема ради, треба присідати до роботи. За пазухою в неї лежав шматок сиру – небачений делікатес, яким поділилася молода демониця Ко, сусідка по підвалу. Її проштиркнула рогом корова. Оксана пожаліла Ко, та була забита і зовсім не вредна. Промила рану і перев»язала шматком матерії, що знайшла в підсобці. З тих пір Ко приносила Оксані з ферми то трохи молока, то шматок сиру.

«Наберу корзин 5, віднесу, тоді й переїм», - розпланувала вона і почала перебирати картоплю. Так, у цьому світі теж була картопля, і замість побудувати нормальне сховище з вентиляцією і температурним режимом, дикі демони досі її буртували. А, може, їм просто треба було чимось зайняти рабів.

Корзини вже наповнились, коли вона почула тихі кроки, а потім хтось смикнув її за рукав. Оксана обернулась. Поряд стояв маленький демон. Його ріжки ще тільки пробивалися, він був замурзаний і заплаканий. Темні оченята сумні.

Раніше вона його тут не бачила, у цьому сумному місці зовсім не було дітей. Оксана витягла шматок сиру, розламала навпіл і простягнула половинку хлопчику. Свою почала жувати. Маленький демон пожвавішав і миттю проковтнув сир. Потім вона взяла важку корзину з картоплею і пішла на кухню. Хлопчик пішов слідом. Не відходив ні на крок.

В хату вони зайшли разом.

- Куди висипати картоплю, Хазяїне? – запитала Оксана.

Здавалося, він не почув і не помітив. Зате кинувся до хлопчика, почав його трясти і грізно кричати: «Де ти був? Не смій тікати!». Оксана не стрималась:

- Ти його лякаєш. Не чіпай.

Це вперше вона щось таке сказала Хазяїну. Подіяло. Він відпустив хлопчика і глянув на Оксану:

- Хто тобі дозволяв говорити? У карцер захотіла?

Карцером називали кімнату без вікон, туди закривали рабів, якщо вони провинилися. Схоже приміщення Оксана бачила у своєму світі, коли разом з громадськими активістками пішла перевіряти умови утримання в колонії.

- Це маленький хлопчик. Дуже переляканий і голодний. Мені його шкода, - відповіла Оксана. Карцер так карцер, їй було все одно.

Хазяїн задумався:

- Працюєш ти старанно, але сил бракує. Забирай малого паразита і слідкуй, щоб не втік. Тепер ти за нього відповідаєш.