РОЗДІЛ 23. Втеча

Вони бігли, поки могли.

Потім перейшли на швидкий крок. Потім - просто йшли.

Ліс закрив їх від бази. Звуки пострілів стали глухими. Потім зникли зовсім.

Олег зупинився першим.

- Тут, - сказав він. - Перепочинок.

Іра впала на землю. Дихала різко. Руками трималася за живіт.

Олег слухав.

Нічого.

Ні кроків. Ні криків.

Тільки вітер у гілках.

Вони просиділи кілька хвилин мовчки.

Потім Іра тихо сказала:

- Вона… залишилась.

Олег не відповів.

- Вона могла втекти, - сказала Іра. - Але не втекла.

- Я знаю.

Пауза.

- Чому?

Олег подивився в темряву.

- Щоб ми встигли, - сказав він.

Іра закрила очі.

Вона не плакала.

Просто дихала.

- Нам треба рухатись, - сказав Олег через деякий час. - Тут залишатися не можна.

- Куди? - спитала Іра.

- До міста, - відповів він. - Там більше шансів знайти укриття.

Вона кивнула.

Піднялася повільно.

Вони йшли довго.

Ліс був густий. Земля волога. Ноги ковзали.

Олег тримав напрямок приблизно. Орієнтувався по дорозі, яку вони перетинали раніше.

- Чуєш? - раптом сказала Іра.

Він зупинився.

Прислухався.

Десь далеко - тріск гілок.

Не один звук.

Більше.

- Йдемо швидше, - сказав він.

Вони прискорилися.

Ближче до ранку вийшли на невелику галявину.

І там побачили його.

Сергій.

Він сидів біля дерева. Спина притиснута до стовбура. Голова опущена.

Живий.

- Сергію! - покликав Олег.

Той підняв голову.

Очі були втомлені. Але ясні.

- Дійшли… - сказав він.

- Ти як тут? - спитав Олег.

- Вийшов з іншого боку, - відповів він. - Не одразу… але вийшов.

Олег підійшов ближче.

І побачив.

На боці Сергія - кров.

Куртка розірвана.

- Покажи, - сказав він.

- Нічого, - відповів Сергій. - Просто зачепило.

Олег мовчки відсунув тканину.

Рана була глибша, ніж “зачепило”.

Іра подивилась і відвела очі.

- Це… - почала вона.

- Я знаю, - сказав Сергій.

Тиша.

- Коли? - спитав Олег.

- На виході, - відповів він. - Там… один дістав.

Пауза.

- Скільки часу? - спитав Олег.

Сергій знизав плечима.

- Не знаю.

Він подивився на них.

- Я не скажу вам іти, - сказав він. - Але якщо треба - ідіть.

Іра опустила голову.

- Ми не підемо, - сказала вона тихо.

Олег подивився на неї.

Потім на Сергія.

- Йдемо разом, - сказав він.

Сергій кивнув.

Але нічого не відповів.

Вони рушили далі.

Повільніше.

Сергій ішов, але кожен крок давався важко.

Олег час від часу дивився на нього.

Слідкував.

Чекав.

До обіду вони знайшли стару хатину. Без дверей. Без скла. Але зі стінами.

- Тут, - сказав Олег.

Вони зайшли всередину.

Іра сіла в кутку. Закрила очі.

Сергій опустився на підлогу.

- Якщо я… - почав він.

- Не зараз, - сказав Олег.

Сергій кивнув.

Заплющив очі.

Надворі було тихо.

Але це була не тиша.

Це було очікування.