РОЗДІЛ 20. Тихі речі

Олега забрали не одразу.

Військовий з проходу дивився на нього кілька секунд. Потім пішов. Нічого не сказав.

Це було гірше.

Роботу не зупинили. Ніхто не говорив про бійку. Чоловік, якого він збив, підвівся сам. Сів біля стіни. Кров витер рукавом. На Олега більше не дивився.

Анна залишилась поруч із дівчиною. Та вже не тремтіла так сильно. Просто сиділа, втягнувши плечі.

- Як тебе звати? - тихо спитала Анна.

- Іра, - ледве чутно.

- Добре. Іра. Ти тут. Чуєш?

Та кивнула.

Олег чув це, але не втручався.

До вечора їх не чіпали.

Це теж було дивно.

Коли світло в ангарі приглушили, люди розійшлися по своїх місцях. Хтось одразу ліг. Хтось сидів, дивився в підлогу.

Поруч із Олегом сів той самий чоловік, якого він вдарив.

Довго мовчав.

Потім сказав:

- Ти правильно зробив.

Олег не відповів.

- Я не про бійку, - додав той. - Я про те, що не відвернувся.

Пауза.

- Тут всі відвертаються, - сказав він. - Так легше.

- Легше не значить правильно, - відповів Олег.

Чоловік тихо видихнув.

- Раніше я теж так думав.

- А зараз?

- Зараз думаю, що правильне тут не працює.

Олег подивився на нього.

- Працює, - сказав він. - Просто не одразу.

Той посміхнувся ледь помітно.

- Як у книжках?

- Як у житті, - відповів Олег.

Пауза затягнулась.

- Там написано було, - сказав чоловік, дивлячись у темряву. - “Не роби іншому того, чого не хочеш собі”.

- Це всі знають, - сказав Олег.

- Знають, - кивнув той. - Але ніхто не робить.

- Хтось робить.

- Один - не змінить нічого.

Олег не відповів одразу.

- Може, і не змінить, - сказав він. - Але це не причина ставати іншим.

Чоловік замовк.

Потім тихо сказав:

- Якщо ти правий… тоді нам усім ще є за що триматися.

Вночі було тихіше.

Без криків.

Без сну - майже у всіх.

Анна сиділа неподалік. Іра спала, накрита курткою. Дихала рівно.

Олег підійшов.

- Вона витримає? - тихо спитав він.

- Не знаю, - відповіла Анна. - Але якщо поруч буде хтось, хто не відвертається — шанс є.

Він кивнув.

- Ти віриш у це? - спитала вона.

Олег подумав.

- Я не знаю, у що вірю, - сказав він. - Але знаю, що не можна робити.

Анна подивилась на нього.

- Це вже багато.

Зранку їх знову вивели за периметр.

Небо було сіре. Повітря холодне.

Цього разу дали лом і два ножі на групу.

- На всякий випадок, - сказали.

Вони йшли тією ж дорогою. Повз машини. Повз будинки без вікон.

Біля заправки зупинилися.

- Перевірити всередині, - наказали.

Олег зайшов першим.

Запах був знайомий.

Не сильний. Але достатній.

- Тут є, - сказав він тихо.

З темряви почувся звук.

Повільний. Нерівний.

Фігура вийшла з-за стелажа. Очі мутні. Рухи рвані.

Воно йшло прямо.

Олег не відступив. Взяв лом. Зачекав, поки підійде ближче.

Удар був один.

Тіло впало.

Ніхто не говорив.

- Далі, - сказали ззовні.

Вони перевірили ще кілька кімнат. Знайшли двох. Обійшли.

Повернулися швидко.

На зворотному шляху ніхто не жартував.

Лише йшли.

Живі - серед тих, хто вже ні.

Коли ворота бази закрилися за ними, Олег знову відчув це.

Не страх.

Не втому.

Щось інше.

Наче межа між тим, що правильно, і тим, що дозволено - стирається.

І кожен сам вирішує, по який бік залишитися.