РОЗДІЛ 18. Усередині

До обіду напруга стала відчутною.

Ніхто не говорив про це прямо, але всі бачили: охорони стало більше. Біля складів стояли озброєні. Біля ангару - теж.

Олег працював біля стіни, розбираючи метал. Руки рухались автоматично. Поруч була Анна. Вона мовчала. Лише іноді зупинялась, щоб витерти руки об куртку.

З боку проходу з’явилися троє військових.

Йшли повільно. Без поспіху. Дивилися не на роботу - на людей.

Олег помітив це одразу.

- Гей, - сказав один. - Ти.

Він дивився на дівчину з іншої групи. Вона стояла ближче до проходу. Не відразу зрозуміла, що звертаються до неї.

- Сюди підійди.

Вона не рухалась.

Другий підійшов сам. Взяв її за лікоть. Стиснув.

- Я сказав - сюди.

Олег відчув, як Анна поруч напружилась.

- Відпустіть, - тихо сказала дівчина.

Військовий усміхнувся. Коротко. Без емоцій.

- Ти працюєш тут, бо ми дозволили, - сказав він. - Не забувай.

Навколо ніхто не втручався.

Чоловіки поруч опустили очі. Хтось зробив вигляд, що зайнятий. Хтось просто відійшов на крок далі.

Олег не рухався.

Він дивився.

Другий військовий уже стояв ближче до Анни. Подивився на неї зверху вниз.

- А ти?

Вона не відповіла.

- Говорити не вмієш?

- Вмію, - сказала вона. - Працюю.

- Побачимо, як ти працюєш.

Він зробив крок ближче. Занадто близько.

Олег стиснув руку. Метал у долоні скрипнув.

Він знав: один рух - і все закінчиться. Не для них. Для нього.

Анна не відступила. Просто дивилась прямо.

Це тривало кілька секунд.

Потім з проходу почувся голос:

- Досить.

Інший військовий. Старший. Він підійшов швидко.

- У вас є пост. Ідіть.

Ті подивилися на нього. Один хмикнув.

- Розслабся. Ми просто дивились.

- Я сказав - ідіть.

Пауза.

Потім вони відійшли.

Не поспішаючи.

Але пішли.

Повітря залишилось важким.

Дівчина, яку схопили першою, стояла нерухомо. Потім повільно відійшла до стіни і сіла.

Ніхто до неї не підійшов.

Ніхто нічого не сказав.

Робота продовжилась.

Ніби нічого не сталося.

Пізніше, коли їх відпустили, Анна сіла поруч з Олегом біля стіни.

Довго мовчала.

- Тут так завжди? - спитав Олег.

- Ні, - сказала вона. - Гірше.

Він подивився на неї.

- Чому ніхто нічого не робить?

Вона знизала плечима.

- Бо хочуть жити.

Пауза.

- І думають, що їх це омине.

Олег кивнув.

Він подивився на ангар. На людей. На охорону.

На те, як швидко всі звикають.

- Не омине, - сказав він.

Анна не відповіла.

Але не відвела погляд.

Увечері стало відомо, що ще двох людей забрали з ангару. Це були жінки.

Без пояснень.

Вночі їхні місця залишились порожні.

Ніхто не питав.