РОЗДІЛ 16. Робота

Олега підняли ще до світанку. Світло в ангарі загорілося різко. Хтось вилаявся. Хтось не прокинувся одразу.

- Вставати, - сказали з проходу. - Робоча група.

Олег підвівся без слів. Спина боліла після бетонної підлоги. Руки були ватяні.

Їм видали жилети без знаків. Дали рукавиці. Зброю не дали.

- Ви - не охорона, - сказали. - Ви - носії.

Носії мовчки кивнули.

Їх було семеро. Троє чоловіків, дві жінки, один підліток і старий з важким диханням. Олег упізнав його з учора.

- Куди? - тихо спитав хтось.

- За периметр, - відповіли. - Забір складу.

Ворота відкрилися повільно. Повітря зовні було холоднішим. Запах диму не зник навіть тут.

Вони йшли вздовж дороги, де ще вчора Олег бачив пікап. Машини стояли так, ніби їх кинули на ходу.

Склад був за кілометр. Велика сіра будівля. Двері відчинені.

- Працюємо швидко, - сказали. - Якщо почуєте шум - лягайте і не рухайтесь.

- А якщо нападуть? - спитав старий.

Йому не відповіли.

Усередині було темно. Пахло гниллю. Вони почали тягнути ящики з консервами. Деякі були роздуті. Їх відкладали.

Перший звук почули зліва. Скрип. Потім - кроки.

- Тихо, - прошепотів хтось.

З темряви вийшла фігура. Повільно. Руки звисали.

Олег завмер.

- Назад, - прошепотіли з входу.

Але було пізно.

Старий не встиг. Він спіткнувся, впав. Фігура була вже поруч.

Крики були короткі.

Олег стояв і дивився. Він знав, що бігти означає кинути ящики. А кинути ящики - означає не повернутися за ворота.

Коли все скінчилося, їх стало шестеро.

- Забираємо решту, - сказали. - Час.

Ніхто не сперечався.

Назад йшли мовчки. Коли ворота закрилися, охорона порахувала їх.

- Один мінус, - сказав хтось. - Записати.

Старого не згадали більше.

Олег сів біля стіни. Руки тремтіли. Але він не показував цього.

Він запам’ятав правило, яке ніхто не озвучив:
тут тебе не рятують - тебе використовують.