РОЗДІЛ 15. Перевірка

Базу він побачив ближче до вечора. Не одразу. Спочатку - колючий дріт уздовж дороги. Потім - бетонні блоки. Далі - вежа з прожектором, який повільно водив світлом по полю.

Олег зупинився за сто метрів. Сів на землю. Дихав повільно. Він знав: якщо підійде різко - можуть стріляти.

Він зняв рюкзак і поклав на землю. Підняв руки.

- Не підходь, - крикнув голос з вежі. - Стояти.

Олег зупинився.

- Я без зброї, - сказав він. - Сам. Поранених нема.

Світло зупинилося на ньому.

- Куди йдеш?

- Шукаю укриття. Їжу. Воду.

Пауза затягнулася.

- Іди повільно. Руки не опускай.

Він ішов крок за кроком. Відчував, як трясуться ноги. Не від страху. Від виснаження.

Біля воріт стояли двоє. Обидва в камуфляжі. Обличчя втомлені. Очі насторожені.

- Ім’я, - сказав один.

- Олег.

- Вік.

- Двадцять вісім.

- Укус був?

- Ні.

- Контакт?

- Був.

Другий кивнув.

- Значить, перевірка.

Його повели всередину. Не били. Не штовхали. Просто тримали на відстані.

Приміщення було колишнім ангаром. Усередині - світло, запах хлорки і людського поту. Люди сиділи вздовж стін. Дехто лежав. Хтось кашляв. Хтось мовчки дивився в підлогу.

Олега посадили на металевий стілець.

- Сиди, - сказали. - Руки на колінах.

До нього підійшов чоловік у медичному халаті. Халат був брудний.

- Роздягайся до пояса.

Олег зробив, як сказали.

- Руки.

Йому закотили рукави. Шкіру протерли спиртом. Голка ввійшла швидко.

- Що це? - спитав Олег.

- Маркер, - відповіли йому. - Якщо заражений - реакція буде за годину.

- А якщо ні?

- Тоді пощастило.

Йому намалювали чорну лінію на передпліччі. Тонку. Рівну.

- Якщо потемніє або піде під шкіру - ми це побачимо.

- І що тоді?

Чоловік не відповів.

Його залишили сидіти. Без води. Без їжі. Просто чекати.

Поруч сидів старий. Дихав важко. Через кожен вдих - пауза.

- Давно тут? - тихо спитав Олег.

- Другу добу, - відповів той. - Кажуть, місць нема.

- І що роблять?

Старий ледь усміхнувся.

- Дивляться, хто помре сам.

Година тягнулася повільно. Олег дивився на лінію на руці. Вона не змінювалася.

Він думав не про базу. І не про перевірку. Він думав, що навіть якщо його залишать - це не означає безпеку. Це просто інший вид очікування.

Через деякий час підійшов той самий чоловік у халаті.

Подивився на руку.

- Чистий, - сказав він. - Поки що.

- Поки що? - перепитав Олег.

- Ніхто не дає гарантій.

Йому кинули пластикову пляшку з водою. Він пив повільно. Руки тремтіли.

- Можеш залишитися, - сказали йому. - Але є умови.

- Які?

- Працюєш. Виконуєш накази. Порушиш - вийдеш за ворота.

- А якщо не вийду?

- Тоді винесуть.

Олег кивнув.

- Добре.

Йому видали ковдру і показали кут. Місце на бетоні. Без матраца.

Коли він ліг, сон не прийшов одразу. Він дивився в стелю і слухав, як база живе: кроки, кашель, тихі суперечки, короткі накази.