РОЗДІЛ 14. Самотній рух

Олег ішов уже годинами. Дорога ставала все більш порожньою. Машини залишалися стояти на узбіччі, деякі перекинуті, інші - розбиті. Руки натягали на плечі рюкзак, ноги тягнулися важко, а спина нила.

Темп руху тримався лише завдяки звичці, бо сил йти вперед залишалося обмаль. Він відчував кожен крок, кожну кістку. Живіт зголоднів ще вчора, а сьогодні болів сильніше. Вода закінчилася, і горло постійно було сухе.

Він уявляв собі базу, про яку казали ті чоловіки. Місце, де ще можна відпочити, отримати воду, їжу. Пам’ять малювала огорожі, людей у формі, світло, яке не пахло попелом.

Підійшовши до розбитого мосту через річку, він помітив сліди. Чужі. Люди. Лише відбитки черевиків у пилу. Йшли групою, швидко, не озираючись. Олег присів, затаївши дихання.
Вони не помітили його.

Він продовжив обережно. Серце билося часто, а розум збирав усі деталі дороги: де можна сховатися, де може бути вода, де - пастка.

В обід він натрапив на поле. Відчував, що виснаження наближається до межі. Кожен крок важчий від попереднього. Спина болить, ноги ниють, горло сухе. Сонце б’є по голові, а тінь ховається далеко.

- Треба… рухатись, - прошепотів сам до себе. - Інакше…

Він пройшов ще кілька кілометрів і натрапив на покинутий фермерський будинок. Двері висіли на одній петлі. Усередині було тихо. Підлога покрита пилом. Вікна розбиті.

Він забрався всередину. Короткий відпочинок. Лягти було неможливо. Спина нила. Лежати - значить не рухатись. Він залишився сидіти, нахилившись до стіни, руки на колінах.

Пам’ять повертала слова тих, що казали про базу: “Військова база на півночі. Кажуть, там ще тримають порядок. Приймають не всіх.”

- Кажуть… - промовив сам до себе. - Не факт.

Раптом він почув звук мотора. Далеко, але чітко. Серце стукнуло сильніше. Серія сигналів, які Олег уже навчився розпізнавати: не сирена, не цивільна машина. Хтось рухається дорогою.

Він сховався в кутку будинку. Певний час спостерігав. Пікап з’явився, повільно під’їжджаючи. Він бачив лише силуети всередині. Мова була тихою, не для нього, але відчуття контролю - не було.

Він не чекав контакту. Не думав кидатися назустріч. Лише спостерігав. Машина зникла далі по дорозі.

Він вийшов назовні. Вітер нагадував про спрагу. Він не знав, скільки ще кілометрів до бази. Не знав, що буде там. Але напрямок був єдиним виходом.

Він рушив вперед. Ноги тяглися важко. Серце стукало. Руки натирали плечі рюкзака. Мислення зводилося до одного: рухатися. Не зупинятися. Інакше…

Інакше - залишитися назавжди на дорозі.