РОЗДІЛ 11. Північ

Дорога на північ була порожньою лише перші кілька кілометрів. Далі почали траплятися люди. Поодинці. Малими групами. Дехто йшов мовчки, дехто щось ніс на плечах. Декілька тіл лежали просто обабіч дороги. До них уже ніхто не підходив.

Олег тримав сім’ю ближче до узбіччя. Він уникав контактів. Зараз будь-яка розмова могла закінчитися стріляниною.

Біля мосту вони побачили затор. Десятки машин. У деяких були сліди пострілів. На асфальті - кров.

Під мостом стояла група людей. Вони тримали зброю, але не виглядали організованими.

- Прохід платний, - сказав один із них. - Їжа, ліки, набої.

- У нас нічого нема, - відповів Олег.

Інший чоловік подивився на жінку поруч із ним.

Олег відчув, як вона стиснула його руку.

- Відійдіть, - сказав він твердо.

- Ти не пройдеш.

Зі сторони мосту почувся шум. Кілька заражених спускалися з дороги. Вони рухалися швидко, не зважаючи на перешкоди.

- Зомбі! - крикнув хтось.

Почалася паніка. Люди стріляли без прицілу. Один чоловік упав, але не від кулі - його збили в натовпі.

Олег не став чекати. Він повів сім’ю вбік, у кущі. Вони обійшли затор по болотистій місцевості, забруднившись по коліна.

За спиною лунали крики і постріли. Потім усе стихло.

За мостом дорога знову стала порожньою.

До вечора вони дійшли до лісу. Олег вирішив ночувати там. Він знайшов місце між деревами, де можна було сховатися від вітру.

Вони не розводили вогонь. Їли холодні консерви.

Уночі Олег почув кроки. Він не підвівся одразу. Прислухався.

Кроки були важкі. Нерівні. Не людські.

Він обережно підвівся і побачив силует між деревами. Потім ще один.

Вони не шукали. Просто йшли.

Олег зрозумів: заражені рухаються не лише на звук. Вони йдуть, поки не впадуть або не знайдуть живих.

Вранці він побачив сліди. Вони проходили за кілька метрів від них.

Син спав. Дружина дивилася на Олега.

- Скільки це триватиме? - спитала вона.

Олег не відповів.

Він уже знав відповідь.