1

Сьогоднішній день видався напрочуд похмурим та непривітним. Від самого ранку небо було вкрите товстою ковдрою темно-сірих хмар, настільки щільною, що крізь неї ледь пробивалися промінчики весняного сонечка. Земля, що тільки-но позбулася зимових кучугур снігу ще не встигла добре прогрітися, а тому насичувала прохолодне повітря неприємним болотяним запахом. Пронизливий вітер налітаючи різкими поривами проймав своїми крижаними колючками ледь не до кісток.

Незважаючи на таку несприятливу погоду я не засиджуюся в своїй теплій і затишній домівці. На це є дві вагомі причини. По-перше у мене сьогодні законний вихідний і не має потреби поспішати на роботу. А по-друге вільний час можна витратити з користю і зайнятися давно запланованою справою. Тому добре одягаюся, беру в руки гострого ножа та прямую в наш присадибний сад. Там на мене чекають десяток яблунь та груш котрих треба до вечора позбавити від зайвих, засохлих гілок.

Раніше цією щорічною процедурою традиційно займався мій батько, та невблаганний час робить своє і старий чоловік вже не в силі опікуватися улюбленим садом. Що ж у мене достатньо наполегливості та рішучості самому справитися з тим, що раніше бачив тільки зі сторони. Тим паче, що за останні місяці прожиті в селі до мене повернулися спогади і навики минулого, про які я здавалося давно і безповоротно забув. Зрештою не така то вже складна справа обрізати кілька дерев.

Вже близько полудня я збагнув, що мій оптимізм був дещо перебільшеним. Несподівано виявилося, що обрізати яблуні і груші не так вже легко та просто як мені видавалося спочатку. Та ще й колишня фронтова рана доволі швидко нагадала про себе. Тож коли несподівано задзвонив телефон я сприйняв це як справжній дарунок посланий з небес.

– Алло! – почув я в слухавці знайомий голос начальника районного відділу поліції і мого безпосереднього керівника. – Богдане Михайловичу, ти зараз вдома?

– Так, Тарасе Ігоровичу, – коротко відповів я немало здивований таким запитанням. – Щось трапилося?

– А ти про останні новини нашого району не чув – запитанням на запитання відповідає начальник і відразу перемінює тему розмови – Знаєш такого собі Степана Ткачука?

– Знаю, він практично мій сусід.

– Тоді зачекай десять хвилин. Зараз під’їдуть наші хлопці. У них до цього чоловіка є декілька запитань.

Тарас Ігорович відключає зв'язок і я заінтригований таким дивакуватим розвитком подій швидко заходжу в Інтернет. Вже перші заголовки в стрічці новин інформаційного сайту миттєво розставляють все по своїх місцях. Виявляється якийсь анонімний «добродій» зателефонував в поліцію і попередив про замінування трикотажної фабрики в нашому райцентрі. Дзвінок терориста підняв на ноги всі правоохоронні і рятувальні служби цілої області. Всіх робітників з фабрики терміново евакуювали, сапери й досі перевіряють приміщення на наявність бомби, фахівці з телефонного зв’язку визначають хто і звідки дзвонив у поліцію. Стандартна процедура для такого екстреного випадку.

Не важко було здогадатися навіщо співробітники спецслужб зараз поспішають в наше село. Вочевидь саме з мобільника мого сусіда й було зроблено той злощасний дзвінок. Та повірити в те, що Ткачук є саме тим телефонним терористом я категорично відмовлявся. Степана я знав ще з років юності, тоді він був трохи шалапутом, як і всі підлітки в його віці, та тепер став поважним чоловіком, добрим господарем і хорошим сім’янином що виховував двох діточок. Не могла ця врівноважена і статечна людина втнути таку безглузду, безвідповідальну дурницю.

Сидіти вдома та слухняно чекати на приїзд групи захоплення було не сила, тож я вирішив використати ті лічені хвилини, які у мене ще залишалися, та навідатися до сусіда. Залишивши садового ножа під деревом я поспіхом подався до садиби Ткачуків. Степана я побачив біля хвіртки. Чоловік щось там лагодив постукуючи молотком і не звертав ні на що уваги крім своєї роботи.

– Степане! – гукнув я ледь переводячи подих. – Де твій мобільний телефон?

– А що таке? – відізвався чоловік і очі у нього очманіло полізли на лоба від мого захеканого вигляду.

– Хтось з нього подзвонив і повідомив поліції про закладену бомбу в трикотажній фабриці.

Обличчя Ткачука враз стало білим мов крейда коли він почув мої слова, а вже за мить з його горла вирвалося гарчання:

– От паскуда. Я його зараз власними руками придушу, погань така.

І без будь яких пояснень чоловік рвонув вперед зловісно розмахуючи молотком в руці. Я кинувся за ним, чудово усвідомлюючи що зі своєю пораненою ногою нізащо не дожену прудкого сусіда. Та в глибині душі чомусь був переконаний що Степан не збирається втекти, у нього якась інша мета цього шаленого спринту. Припущення моє виявилися вірними. Ткачук вихором увірвався на подвір’я обійстя розташованого на околиці села. Блискавицею метнувся до скособоченої хатини і зник в її темних нутрощах. Я зупинився щоб віддихатися від швидкого бігу водночас пригадуючи що садиба біля якої стою належить такій собі Вірі Грунь.

Минула нестерпно довга хвилина і Степан нарешті появився в дверях хатини. В одній руці він тримав молоток, в іншій був затиснутий телефон. Розгублено зиркнувши на мене він тихо мовив:

– Утік гад. Тільки мобільник залишив.

Я не встиг второпати, що означають слова сусіда бо за спиною завищали гальма кількох автомобілів і ми почули грізне: