1

Вам доводилось чути як один-єдиний телефонний дзвінок здатен перевернути усталене життя звичайної людини з ніг на голову? Мабуть що так. От і у мене нещодавно трапилась така «оказія». Про неї заразі розповім вам. З чого розпочати свою розповідь? Та навіть і не знаю. Напевне власне з цього доленосного телефонного дзвінку. З отого клятого деренчання мобільного, що спіймало мене в най-най-най... (ну я був в душі тоді).

Лайнувшись про себе я взяв телефон в руки зі здивуванням відзначивши, що номер який висвітився на екрані був мені незнайомий. Хто це з біса наважився потурбувати мене в такий пізній час, подумалось мені тоді. Тицьнувши пальцем у клавішу з піктограмою зеленої слухавки я невдоволено буркнув у телефон:

– Слухаю!

– Доброго вечора, Василю Романовичу!

Голос був жіночий, мелодійний і приємний.

– Доброго вечора, – і собі гублячись в здогадках про те хто ж це може бути.

– Вибачте що потурбувала вас в таку пізню годину. Я Уляна – ваша столична родичка.

Кілька секунд мої мізки напружено «переварювали» почуте поки в глибинах пам’яті не знайшли ту інформацію що шукали. У мене дійсно в столиці мешкала далека родичка Уляна. Вірніше сказати й не зовсім родичка, так, дружина одного із моїх численних троюрідних братів. Пригадалося, що вони давно вже розлучені й мають спільну дитину, дівчинку. Звісно я ніколи не зустрічався ні з Уляною, ні з її донькою. Лиш кілька разів переписувались за допомогою Інтернету, тоді ж здається я і поділився з нею номером свого мобільного.

– Дуже приємно було почутися – промовив я.

– Навзаєм. Я до вас по справах, – відразу ж перейшла до діла родичка. – Як у вас можна замовити номер на вихідні?

Я знову на мить задумався. Курортний сезон практично завершився і проблем з вільними кімнатами в невеличкій садибі де я був за управляючого не повинно було виникнути. Жовтень в Карпатах не надто вабить туристів, хоча як на мій погляд це одна з наймальовничіших й найкрасивіших пір року для відпочину й розваг. Палаюче розмаїття яскравих кольорів і спокійна, тиха велич гір насправді вражаюче видовище.

– А коли і наскільки ви хочете найняти номер – поцікавився я.

– На три дні. Через тиждень. Буду я з донькою.

– Гаразд, – відповів я, назвав вартість і умови проживання й поспитався. – Вас влаштовує?

– Авжеж – відповіла родичка і поклала трубку зі словами – До зустрічі.

Ось така коротка розмова, з буденним змістом, стала початком разючих перемін в моєму житті. Та тоді, зізнаюсь, я швидко забув про неї. Всіляких побутових справ й клопотів вистачало. І хоч клієнтів майже й не було та роботи вистачало. Тим паче, що управляючий це надто гучно сказано. А в реальності мені доводилось не раз брати в руки і молоток, і сокиру й навіть звичайну викрутку, щоб усунути дріб’язкові неполадки в моєму «хазяйстві».

Тим не менш замовлення Уляни було зафіксоване в моєму нотатнику і день її приїзду не став чимось нежданим та несподіваним. Більше того, хоч від залізничного вокзалу до нашої садиби майже рукою подати я вирішив зустріти гостю особисто. Зранку вивів свого порепаного трудягу «Opel Combo» й поїхав на зустріч своїй непередбачуваній долі.  

На пероні вокзалу я відразу запримітив своїх столичних гостей. Сплутати їх з місцевими було б в край важко. Уляна була середнього зросту, тендітна й миловидна. Чорна блуза з квадратним декольте, такого ж кольору коротка спідничка, рожевий шарфик накинутий на шию, чоботи ледь не по коліна на високих шпильках. Коротке русяве волосся куйовдив легкий ранковий вітерець, в руках родичка тримала шкіряну курточку, очі жінки закривали великі затемнені окуляри.

Поряд з родичкою стояла (як підказували мені мої здогадки) її донька-підліток. Ті ж самі овальні риси обличчя, засмаглі щічки і хвацьке задертий носик, що й у мами. Такого ж кольору хвилясте волосся, тільки значно довше ніж в Уляни. Вже звичні для сучасної молоді сині джинси, біла футболка з якимось закордонними розписами і легкі рожеві босоніжки. Вигляд зацікавлений і дещо насторожений.

Підійшов до них, привітався, поцікавився як доїхали й запросив до автомобіля. Вони ввічливо відповіли взаємним привітом, сказали що доїхали нормально й радо шмигнули в салон мого «Opel Combo». Все якось швидко, буденно, без зайвих емоцій. Я навіть трохи здивувався, хоч і розумів, що по інакшому й бути не могло. Для них я в першу чергу управляючий туристичної садиби а не якийсь далекий родич.

Коротка поїздка до місця призначення під час якої я став своєрідним гідом котрий при нагоді розповідав про принаду місцевих краєвидів. Потім я показав гостям приготовлений для них номер. Судячи з виразу їх облич запропоноване помешкання їм неабияк сподобалось. Побажавши гарного і веселого відпочинку я покинув Уляну з її донькою та подався займатися своїми звичними справами.

Зі столичною родичкою ми знову зустрілися вже ввечері. Я за давно заведеною традицію обходив територію ввіреного мені «хазяйства» й в альтанці над дзюркотливім потічком побачив Уляну. Жінка сиділа одна й дивилась кудись в нічну темряву. В тьмяному світлі одинокого ліхтаря вона виглядала з біса симпатичною. Задумливий, умиротворений вираз обличчя, великі темно-карі очі, тоненькі смужки чорних брів над ними, привабливі губки складені дівчачим «бантиком».

Я підійшов, ще раз привітався і поцікавився які у неї враження від першого дня відпочинку.