Тейк май хенд

Олександр Апальков

Тейк май хенд

Трапляються  жінки, у яких краса не сперечається із розумом. Інколи…

Я думав про неї. 

Я повертався.

Потяг скрипів, немов хотів розвалитися. У скло билася сніжна буря. Купе було порожнім, холодним.

Я не мерзнув. Але щось в мені студеніло.

І вий завіконний, і скрегіт заліза, і самота без кінця і без міри.

Захотілося заснути.

Навіки.

І поволі, немов не наяву, а в пам'яті, вже опускався на Харків сутінок. І над першим снігом запалювалася перша зірка, високо-високо.

– Чому ти мене не поцілуєш? – посміхалася вона. Її очі, сині блищали. Блищали тими вогниками, що звіться «бісиками». Так, вона бісила мене. Адже знала ціну поцілунку…

Знала: бісики дрімають в мені. Але мені ще вистачає сили їх не будити.

Їй було 17, мені 25. Ми студіювали в одній групі. І цей факт, мов помилка долі, скидався на капкан.

– Ти ж хочеш? – мружила вона очі, – хочеш!

Я мовчкки стежив. Погляд її все розпалювався. Пасма її білявого волосся схилилося набік. Наче кряж. А все обличча сяяло у промені сонця. Зимового, того, що раптом кине жарину у розриви хурделиці. І засвітиться навіть легенький пил, що літає цяточками золотинок…

Вона присіла до піаніно. Її довгі проворні пальці шмигнули по клавішам. Тренькнули найвищим «мі».

–Хм, – мовила вона. – Ти не правильно граєш, – дадала вона, – «Шербузкі фрази». Дивись, як слід…

І вона розсипала пальці рук на дві сторони клавіатури. У протилежних напрямках.  Перехід був таким стрімким, що уривок скінчився вмить.

– Я не буду твоєю пасією. – підвелась вона. – Або я, або вона, чи хто там ще…

– Ти класно граєш, – сказав я.

– Хм, – стиснула вона плечима, – я хотіла стати піаністкою. Та мама угледіла, що я горблюся… І віддала мне на бальні танці.  А ти, паруб`яга носиш за пазухою камень. І в своїх наіграшах плачешся, що у тебе на душі тяжко… Грати слід легко. Як танцювати… То, шо, – натисла вона на харківськім «шо», покиниш її?

– Ти ж сама мене з нею познайомила. – дивився повз неї я, – Навіщо?

– Аби ти запалив в ній зірку… На пам`ять. Віриш?

Так, був час... Вірилося, але все минає, як сказав поет.

У ДК "ХЕМЗ" – змагання по спортивних танцях.

Я дивився на неї.

Краса її волосся закручена в тугий пучок.

Очі горять.

Вона  – в образі. Мексиканка або кубинка.

Це означає – можна все, що можна.

Тремтіння.

Вона танцює з партнером. Високий, статний і прямий. Гарнюк.

Я бачив її задоволення. Мелькало її обличчя, її швидкі ноги. Гола спина. Тріпалися розльоти драної латинської спідниці, оголяючи її стегна, сідниці.

Типові «Ромео і Джульєта».

Мені хотілося вити.

Мені хотілося убити її напарника, ні – задушити...

«Кривоприсяга» – зненацька сказав я собі.

Підвівся. І пішов, не додивившись танцю.

«Забути! Забути!» – наказував я сам собі…

Зимовий вечір. У саду за кованою старовинною огорожею – ні шереху. В думках  я все ще йшов до неї. Я не поспішав. Я боявся квапливої зустрічі. Вечір стояв тихий.

І як вона подивиться на мене? Чи схилить голову? Чи посміхнеться?

Ось і я нарешті проміняв теплий домашній затишок на холодні міські провулки. І шукати мене ніхто не буде. Пропаду без вісті...

Зробилося сумно, але солодко. І по мерзлому асфальту знову ступали мої кроки. І сонні будинки чатували на мене. Та я йшов все далі й далі. Так довго, як це буває уві сні…

Йшов тільки до однієї квартири. До неї.

– Як ти мене знайшов? – запитає вона.

– По серцю. Як по компасу.

– Все запалюєш зірки?

– Не я – ти. Час такий настав.

– Тому що не спиться?

– Та так.

І зажевріють її очі синіми зірками. І горіти будуть до уранішньої зорі. Втім, думав я, яка зоря взимку. Але серце моє вже стукало сильно, і радів я, немов раптом настав травень.

Трохи чутно долітала пісня з чорного підворіття. Я зітхнув глибоко і заквапився. А раптом вона не вдома? І я застогнав: так мені не вистачало її. Адже знав: ніхто в цілому світі нас не розсудить, не визначить нашого взаємозв'язку.