Дзвін мечів та грім рушниць

Починалось все добре.

Дім Текучої Води був не готовий до війни, а тим більше - до несподіваного удару від союзника. Взагалі війна між ельфійськими Великими Домами була справою давно минулих літ - всі суперечки та конфлікти давно вирішувались в дипломатичному полі.

Більшість воїнів перебувала далеко від дому, воюючи, згідно союзного договору, з озерними жителями. А тут ще й сам лорд Клентаріель зі своїми елітними бійцями залишив столицю і зірвався кудись на південь - після того, як його ненаглядне чадо вкотре вирішило накивати п’ятами з батьківської оселі. Високий Лорд Малріон був готовий благословити молодого бовдура.

Словом, починалось все добре.

Столиця впала, захоплена у швидкому (хоч і кровопролитному) бою. Більшість великих міст невдовзі розділили її долю. Виникли тимчасові проблеми з прикордонниками та патрульними загонами єгерів, але їх взяли числом.

Армія Дому Опадаючого Листя швидко просувалась до східних околиць Лісу, і лорд Малріон вже майже повірив, що задумана ним авантюра пройде без сучка й задоринки, а бліцкригу (хоч в цьому світі такого слова й не знали) бути.

Загін сотника Лаваеля мав узяти під контроль невеличке прикордонне селище. Опору як такого не очікувалось - гарнізон у селищі був мізерний, чисто для галочки, а громада мисливців з їхніми слабенькими луками нічого б не змогла вдіяти проти професійних та добре екіпірованих воїнів.

Яким же було здивування сотника та його бійців, коли замість купки слабаків їх зустріли гвардійці та елітні лучники - запаковані артефактами та зачарованою зброєю, злі і спраглі до помсти. З-за їхніх спин по солдатах Дому Опадаючого Листя летіли смертоносні високорівневі закляття, а з флангів сікли картеччю козацькі самопали та гармати.

Розгорнулась битва, якої давно не бачив Північний Ліс.

… З того дня, коли лорд Клентаріель дізнався про біду, що трапилась вдома, минуло два тижні. Халіф Мустафа, вислухавши Високого Лорда, висловив глибоке співчуття, охав, зітхав, заламував руки та лаяв “зрадливих союзників”. Проте і допомоги якоїсь вагомої не дав. Пожалівся на засилля розбійників (яких насправді козаки за останні тижні вибили до ноги) і дав два десятки яничарів. Клентаріель подумав - та й не став викобенюватися. Все хліб, можна їм доручити бодай обоз стерегти. Подякував за підтримку і відкланявся.

Тоді їм вдалося досить швидко дістатись до Адкварка і частково підкупом, часткомо вмовляннями (зачарований клинок біля горла - той ще аргумент, варто сказати) переконати торговців дати дозвіл на використання портального каменю.Накопичувачі, правда, виявились розрядженими… Довелося Лементору та його учням піднапружитися і витратити майже всі сили. Через це, можливо, портал і спрацював невірно - замість Лісу їх викинуло на кордоні одного з вільних баронств, що межували з Імперією. Дивом уникнувши сутички з місцевими, майже не спиняючись задля перепочинку, рвонули додому через нейтральні землі.

І ось вже більше тижня загін Високого Лорда гасав рідним лісом, люто винищуючи ворогів та обростаючи новими бійцями - з числа вцілілих патрульних загонів та жителів звільнених поселень. Привали були максимально короткими - гвардійці та єгері рвались в бій. По-перше, прагнули помсти, а по-друге, безмежно пишались тим, що в їхніх лавах, наче простий воїн, б’ється сам лорд, мечем та магією змітаючи ворожий стрій. Ну а козаки… А козакам війна - діло звичне.

Бій тривав недовго. Лишившись без магічної підтримки (обом ворожим волхвам Лементор ще в перші хвилини скип’ятив мізки), проти переважаючого їх підготовкою та озброєнням супротивника, воїни Дому Опадаючого Листя мало-помалу відступали. А коли лорд Клентаріель прорвався до ворожого сотника і одним помахом меча розітнув його навпіл - не витримали й побігли. Їх супроводжували знущальницькі вигуки гвардійців, свист, улюлюкання та сороміцькі жарти козаків.

Присівши на пеньок, Високий Лорд Клентаріель ретельно протирав від крові фамільний клинок гладенькою шовковою ганчіркою. До нього підійшов Лементор, розминаючи затерплі від магічних жестів пальці.

 - Мілорде, сьогодні ви були на висоті. І все ж я й досі проти того, аби ви бились як воїн першої лінії.

 - Хіба ж правитель не має заохочувати підданих власним прикладом? - криво посміхнувся лорд. - І потім - ти ж бачиш, від мене є користь. Без мене сьогоднішній бій зайняв би більше часу, втрат було  б більше…

 - Я свою думку висловив, Ваша Світлосте, - коротко вклонився волхв. - Остаточне рішення, звісно ж, за вами.

 - Дозволь звернутися, мосцьпане!

Останнім часом отаман Сірко ходив похмурий, як ніч, втративши свій звичайний флегматичний образ. Звістка про початок війни не додала йому настрою, до того ж - невідомо куди зник старий характерник Мирон, який, хоч і був по-своєму дуркуватим, та приносив своїм побратимам чимало користі, і його всі по-своєму любили. Остерігались, часом матюкали, але любили.

 - Я вас уважно слухаю, отамане.

 - Сьогодні прилетів сокіл зі звісткою… На наші поселення теж напали. Знов кляті сірошкурі… І в них якась нова зброя. Чує моє серце, неспроста це все… - він глибоко затягнувся люлькою. - Звичайно, якщо скажеш - лишимося з тобою.

 - Йдіть, отамане, - згідно кивнув Високий Лорд. - Захищайте свій дім. Ми тут вже й самі впораємось. Лишився один ривок - і шлях на столицю відкритий. Магічний захист не спрацює без крові правлячого роду - тобто або моєї, або Лаентіра. Звичайні укріплення нас не зупинять… А візьмемо столицю - народ підніметься. Потім повернуться наші війська з озерного краю - і ми затиснемо ворога в лещата…

 - Добре. Щасти тобі, Твоя Світлосте!

 - І вам щасти, отамане.

* * *

Лорд Малріон нервово походжав туди-сюди тронною залою. Одною з причин його дратівливості було, мабуть те, що зала не була його рідною. Як і палац, як і все місто.