Частина третя. Війна та інші негаразди. Шляхи пустельні і не дуже

Ге-орі лежав біля вікна, споглядаючи крізь приціл кулестріла напівзруйнований паркінг на сьомому поверсі сусідньої багатоповерхівки. Конкретно його цікавив мутант-шипокрил, що сидів на дивом вцілілому шлагбаумі. Але тварина наразі агресії не проявляла, тож землянин не поспішав відкривати вогонь. Марна стрілянина могла привернути увагу інших, більш небезпечних  ворогів.

Кулестріл для нього виготовив Техношаман одразу після того, як втікачі дістались Нортвілля (так, згідно старих мап, називалось одне з напівзруйнованих доколапсних міст). Виготовив, аби, як він казав, “цей задохлик” міг бодай якось за себе постояти.

З механічних частин зброя мала лише приціл, ствол та простенький зарядний механізм. Решту забезпечували двійко духів: повітряний при натисканні на спуск розганяв металеву кульку, а вогняний - розжарював її при проході стволом. Зброя була однозарядною, духів періодично треба було підгодовувати енергією, а час від часу - відпускати і замінювати новими, тому для обслуговування доводилось звертатись до самого Сергіяра або когось з ельфів. Але хоч так…

Сам Техношаман сидів за столом у дальній частині кімнати, клепаючи набої для свого револьвера на саморобному станку (трохи магії, трохи шаманства та зовсім трішки механіки). Власне револьвер лежав на столі, поруч з аретфактом-стежилкою - кришталева куля на підставці, пов’язана з духом-розвідником далеко на заході звідси.

Раз у раз виконуючи однотипні дії зі станком, шаман наспівував:

“Достигала в озері картопля,

Розквітав на дереві бобер.

Славлю тебе, рідний мій Чорнобиль,

Весь тремчу - від кігтів до жабер.”

Льорвінлейн сидів у кутку на килимку для медитації, прикривши очі і зосереджено перебираючи пальцями в повітрі.

 - Сірий, - поскаржився землянин. - Я вже все нижче пояса собі відлежав. Скільки можна? Чого не можна зробити охоронну систему, як в твоїй старій хаті? Або створити магічний периметр? Льор би впорався…

 - Систему не можна, бо нема з чого, - відповів Сергіяр, не відриваючись від роботи. - Те, з чого можна, лишилось на звалищі, куди нам, завдяки декому, віднині зась. А класичній магії я не довіряю, до того ж тут є такі милі звірятка, на яких вона не подіє… Тож пильнуй, Жора, пильнуй. Бог терпів - і нам велів!

Ге-орі хотів було вже висловитись про богів та їхнє терпіння, та в цю мить артефакт на столі заблимав червоним.

 - О! - зрадів Техношаман. - Наші заблукашки повернулись. А я вже думав йти шукати їх… Чого б мені робити категорично не хотілось. Гей, високородний! Харе медитувати, всю ману в світі позбираєш. Збирайся, нас чекають великі справи. Жора… Ну, ти зрозумів. Пильнуй.

… Два тижні тому.

Вся компанія втікачів зібралась навколо стола в кімнаті на сьомому поверсі одного з більш-менш вцілілих хмарочосів у місті. Техношаман сидів у кріслі, перед ним на столі стояв ноутбук з відкритою на екрані мапою.

 - Судячи з твоїх слів, - промовив він, звертаючись до Ге-орі і тицяючи мишею в точку на мапі, - катер впав десь тут. Тепер питання: наскільки він робочий і чи зможе знов злетіти?

 - Та мав би бути робочий, - знизав плечима землянин. - Мені взагалі-то не стільки сам катер потрібен, скільки носій з даними…

 - Ти, мабуть, не зрозумів питання, мій імплантований на голову, але все ж таки недалекий друже, - зітхнув шаман. - Ось дивись. Це зветься мапа. На ній показане розташування різних об’єктів…

 - Сергію, - роздратовано перебив його Жора. - Я тебе почув та оцінив твій іскрометний гумор. Кажи, в чому справа.

 - Отож. Катер знаходиться тут, і дістатись до нього ми можемо двома шляхами. Перший - напряму. Для цього нам доведеться пройти через Прокляті Дюни, а конкретно через західну їх частину. Жодних карт тієї місцевості або взагалі якоїсь інфи по ній мені за все життя знайти не вдалося - тобто, я не можу сказати, з чим ми там зіткнемося або що вискочить на нас з-під землі в самий незручний момент… Ну, там, коли хтось до вітру відійде, або по жіночих справах…

 - Сергіяре, я вже починаю шкодувати, що допомогла тебе визволяти, - загрозливим тоном промовила Аліена.

 - Ой, пробачте леді! Ми ж, цейво, в бурситетах не вчилися, лекцієв не слухали… Так, добре. Отже, цей шлях, як ви вже зрозуміли, нам не підходить. Інший варіант - обійти Прокляті Дюни і зайти з заходу. І тут є нюанс, точніше навіть два…

Він намалював мишею червону лінію на мапі.

 - По-перше, ось тут в часи останньої війни пролягала автоматизована лінія оборони. Я там не був, але підозрюю, що багато які системи вціліли і будуть дуже раді першим за сотні років гостям… Втім, це не найбільша проблема - коли вже я знаю про цю лінію, то знаю і про вузькі місця, де можна більш-менш безпечно пройти. Ну як безпечно… Відбудемось легким переляком в штани, в разі чого. Але тут ми плавно переходимо до “по-друге”... Оскільки там пролягала лінія оборони, то по ній і гатили всім, чим тільки можна… Чим не можна, до речі, теж. Тому зараз то все фонить, як тисяча Хіросім і ще пару сотень Нагасакі. І не питайте мене, що це значить, все одно вам я пояснити не зможу. Коротше, навіть в костюмах і з антирадом (а його в мене не так вже й багато лишилось) ми ще туди якось дійдемо, а назад - тільки на катері. Тому мене, власне, й цікавить, чи він на ходу і не розгерметизувався (хоча останнє - навряд чи).

 - Я зрозумів, - кивнув Ге-орі. - Ні, розгерметизуватися не міг. Та й на ходу, радше за все - система екстреного приземлення мала нормально посадити його. Але, бачу, ти хочеш додати ще щось…

 - Саме так, мій не в міру розумний друже! Бачиш, є часом користь і від твого імпланта в голові. Отже… костюмів у нас немає. Тому що дехто, не будемо показувати пальцями, - тут він все-таки тицьнув пальцем в бік Лаентіра, - пролюбив їх взяти, коли забирав мої речі зі складу.