Тікайте, хлопці

За столиком в наметі зібрались четверо: троє ельфів та людина.

 - Це нечувано. Так не можна! - стискаючи кулаки, вигукнув Лаентір. - Треба його рятувати!

 - Як ви це бачите, Ваша Високосте? - запитав Льорвінлейн. - Він замкнений у приміщенні з зачарованим замком. Його охороняють гвардійці…

 - Хіба у нас недостатньо сил? Вирубити вартових… без фатальних наслідків, звісно, шкодити їм не треба. З замком я впораюсь - мій меч розрубає будь-який зачарований метал. Підемо вночі, накладеш на нас маскування… Тільки треба знайти, де зберігаються його речі.

 - Ви ж розумієте, мілорде, що це бунт? - м’яко промовив волхв. - Лорд Клентаріель нас за таке по голівці не погладить.

 - Та й плювати, - відмахнувся юний спадкоємець. - Батько вчинив підло, і я не бажаю буи частиною цього всього.

Він уважно подивився на співрозмовника.

 - Льор… Ми ж знайомі з дитинства. Ти завжди радо згоджувався на будь-які авантюри - навіть якщо мені потім влітало від батька, а тобі від вчителя. Ти маєш розуміти мене, як ніхто інший. Та й взагалі… Ти в курсі всієї ситуації, що тут ще пояснювати.

 - Це буде важке рішення, - зітхнув маг. - Аліено, ну а ти що скажеш? Ти цілком маєш право повідомити про змову, викликати гвардійців… - він гірко всміхнувся.

 - Я… - ельфійка почервоніла, намагаючись підібрати потрібні слова. - Я з тобою… тобто я з вами, вчителю… Хоч на край світу!

Вона опутила голову і вже тихше додала:

 - До того ж, я згодна, що Сергіяр не заслуговує на таке ставлення після всього, що він зробив.

 - Ого, - Ге-орі, що досі мовчав, розтягнув губи в посмішці. - А як же “брудний хуманс”, “негідник”, “нікчемне людисько” і все таке? Добре, жартую. Мене можете навіть не питати, панове - Сергіяр мій найкращий друг і в цьому світі, і поза ним. Я у справі.

* * *

Лорд Клентаріель зосереджено пакував свій саквояж, коли до намету влетів захеканий вартовий.

 - Ваша Світлосте… там… там…

 - Що сталось, воїне? Віддихайся та говори нормально.

 - Пробачте, ваша світлосте. Чужинець зник!

 - Який чужинець? - Високий Лорд не одразу зрозумів, про що мова. - Сергіяр? Невже знайшов спосіб втекти?

 - Схоже… йому допомогли, мілорде. Вартові непритомні, замок зрізаний.

 - Ходімо, негайно. Знайди командира варти та старшого волхва Лементора. Хм… і отамана Сірка, мабуть, теж поклич.

* * *

Лорд Клентаріель, Лементор та капітан Ханіель зібрались біля відкритого входу в хатинку, де раніше утримували в’язня. Неподалік стояв отаман Сірко - флегматично потягуючи люльку, він ніяк не коментував ситуацію і взагалі робив вигляд, буцімто просто проходив поруч.

Лементор зосереджено водив руками над тілами двох непритомних гвардійців.

 - Ех, учню мій, - він скрушно похитав головою, - що ж ти наробив…

 - Лем, що там? - нетерпляче запитав Високий Лорд.

 - Їх вирубили шоковими закляттями, обох одночасно. Залишкові сліди мани містять сліди аур Льора та Аліени. Потім їм ввели невідомий препарат - очевидно, щоб не прокинулись раніше, ніж треба. Замок зрізаний зачарованим клинком… Таким, як у вас, мілорде.

 - Дуже цікаво, - процідив крізь зуби Клентаріель. - Капітане, що вдалося з’ясувати?

 - Техношаман, Ге-орі, молодший волхв Льорвінлейн та його учениця Аліена, а також ваш син Лаентір зникли. Також зникли речі ув’язненого зі складу та п’ятеро коней з загону. Вартові непритомні, ніхто нічого не чув і не бачив.

 - Це вже край, - обличчя Високого Лорда почервоніло від злості. - Такого я не пробачу! Капітане, організуйте віяловий пошук. Виділи на кожен напрямок зірку єгерів та гвардійців з підтримкою мага. Отамане, дайте їм в допомогу ваших пластунів - вони теж згодяться.

 - Дамо, мосцьпане, чого ж не дати…

 - Починайте. Нікуди вони в мене не…

 - Мілорде! - черговий гвардієць біг так, наче за ним гнались усі демони потойбіччя. - Мілорде, вершник! Одягнений в кольори Дому! Сильно поранений!

Двоє єгерів з патруля вели під руки зраненого ельфа. Синій плащ з гербом Дому настільки просякнувся кров’ю, що майже змінив колір, одного вуха не було, з очей текла кров.

Вдалині чулось жалібне іржання коня, що  не доскакав до своєї мети лічені кроки.

 - В-ваша… С-світлосте… - поранений насилу говорив.

 - Лем, зцілення на нього, швидко! - крикнув лорд. Він уважно вдивлявся в обличчя новоприбулого. - Посол Картаель? Як ви тут опинились? Що взагалі відбувається?

Зцілювальне закляття трохи полегшило стан пораненого, і він зміг говорити зв’язно.

 - Ваша Світлосте… Війна. Поки наші війська перебували на озерах, згідно союзного договору з Високим Лордом Малріоном, він… зрадив та підступно вдарив у спину. У столиці Дому Текучої Води точились бої, на момент нашого відбуття… Зараз, мабуть, вона вже захоплена. Наше посольство в столиці Дому Опадаючого Листя спалене. Ми з посольською вартою та волхвом Семюелем змогли вирватись з оточення, пробились до порталу… перебили варту… Семюель відкрив прохід. Влив всю свою силу, це його і вбило. Ми стрибнули в портал, в Адкварку взяли у торговців коней… віддали їм усі гроші, що в нас були… Я не знаю, яким дивом… нам вдалося пройти через Сірі Сопки… але вижив я один.

Він закашлявся, сплюнув кров’ю.

 - Володарю… дозвольте піти. Боляче…

 - Мілорде, - ледь чутно промовив Лементор, з останніх сил тримаючи відновлювальне заклинання, - в нього аура пошматована. Життя буквально витікає з нього. Я не втримаю…

 - Я розумію, друже, - лорд поклав руку на плече своєму вірному соратнику. - Відпусти його.

Очі Картаеля закотились, єгері опустили його на землю і відступили вбік. Високий Лорд підійшов, схилився над тілом посла і стулив йому повіки. Коли він випрямився, вираз його обличчя був холодніший за північні льодовики.