Лікарю, я жити буду? Будете, але недовго

У великому командирському наметі перебували троє ельфів, і лиш один з них був при тямі.

Лементор, головний волхв Дому Текучої Води, непорушно лежав на ліжку. Його тіло не подавало жодних ознак життя, навіть груди не здималися, вказуючи на те, що їхній власник ще дихає. Маг занурив себе у стазис - сам час довкола нього спинився, доки хтось ззовні не перерве дію закляття. В такому стані його тіло могло зберігатися нескінченно довго, і навіть проникаюча радіація була над ним не владна.

Непритомний Клентаріель сидів у розсувному похідному кріслі. Лорд виглядав вкрай погано - бліде обличчя, впалі очі, частина розкішного волосся випала з кінцями.

За його спиною стояв Льорвінлейн і безперестанку творив над тілом правителя магічні паси. Вилікувати страшний недуг було не в його силах, але цілюща магія могла на якийсь час зупинити спричинені ним руйнування тіла. Накласти на Високого Лорда стазис було неможливо - цьому перешкоджали вплетені в його тіло фамільні захисні закляття.

Врятувати лорда і його побратима могло лише диво, яке наразі блукало руїнами доколапсних міст десь на півдні.

* * *

 - А ну стій, високородний. Я щось відчуваю попереду, як би там нас якась [цензура] в засідці не чекала. Будь тут, а я на розвідку.

У захисних костюмах Техношаман та Лаентір напрочуд легко подолали залишок шляху через Прокляті Дюни. На їхньому шляху більше не траплялись ні древні захисні системи, ні механічні чудовиська, ні інші вороги - східна частина гиблих земель була на диво спокійною та безпечною. Ну, звісно, якщо не рахувати радіації.

Коли лічильник Гейгера (ельф таки дізнався, як зветься той дивний жовтий пристрій) нарешті показав норму, костюми були зняті та акуратно упаковані в гермоконтейнер. Перед мандрівниками постала нова територія, яку Сергіяр називав Втраченими Містами. Залишки хмарочосів, що височіли пам’ятниками втраченій цивілізації, занедбані заправні станції та магазини, рештки понівеченого транспорту на розбитих дорогах. Тут не було радіації, зате були мутанти (в тому числі людиноподібні, що мали щось схоже на зачатки розуму), хижі звірі, що примудрились вижити навіть після Колапсу, та інші монстри.

Напади відбувались щодня, та ще й неодноразово. Ситуація ускладнювалась тим, що Техношаман, ведений дослідницьким інтересом, намагався ледь не усюди сунути свого носа, оминаючи лише деякі місця за відомими лиш йому ознаками. А Лаентір, в силу своєї непосидючості та юнацької цікавості, часом ліз і туди, куди не потикався його супутник. Зазвичай за цим слідували особливо епічні пригоди, супроводжувані стріляниною, дзвоном клинка, спалахами заклять та відбірним “[цензура], [цензура], щоб тебе вже якась [цензура] в [цензура] та через [цензура]” у виконанні Сергіяра.

Втім, серед місцевих ворогів не було жодного, який був би їм не під силу. Квартет у складі револьвера, зачарованого меча, стихійних духів та бойової магії (хоч і в дещо кострубатому виконанні спадкоємця Високого Лорда) успішно відправляв кожного зустрічного монстра у край вічного полювання.

Вони навіть обходились без допомоги вірного Бляшанки - шаман частіше за все відправляв його на розвідку. Ось і зараз дроїд вирушив на північ, поки двоє друзів продовжували рух на схід головною вулицею чергового постапокаліптичного міста. Лаентір зацікавлено оглядав залишки вивісок, чорні провали вікон та каркаси розтрощених вітрин. А ось Техношаман був насторожі, тому і помітив попереду небезпеку.

 - Будь тут, високородний. І, заради Великих Духів - нікуди не лізь! Якщо цього разу тебе якась [цензура] вхопить за [цензура], я можу і не встигнути тебе врятувати.

 - Пф! Сам упораюсь.

 - Ось це мене й хвилює. Все, чекай тут.

Невідомі зачаїлись на великому перехресті попереду, і виявив їх Сергіяр в самий останній момент. Дух-розвідник метнувся вбік, відчувши наповнену Силою ауру, а потому з тіні виступила низенька ельфійка з волоссям кольору міді, в яскраво-синьому плащі та з бойовим жезлом напоготові. За нею стояли ще двоє ельфів в єгерських одностроях та цілились в шамана з луків.

 - Аніруш, чужинцю!

 - Знову ви, [цензура] вухаті, - скрушно промовив Техношаман. - Ніде від вас не дінешся. Ну от чого вам в себе на півночі не сидиться?

 - Твоєї думки ніхто не питає. Де принц Лаентір і що ти з ним зробив?

 - Зробив? Я? - непідробно здивувався Сергіяр. - А нащо  то мені? Я взагалі-то більше по дівчатках, - він оцінююче поглянув на співрозмовницю. - Ось тільки ти не мій тип, мала.

 - Пф, не дуже-то й хотілось… І взагалі, мовчати!

 - Так я не зрозумів, мовчати чи казати, що я зробив з високородним?

 - Що тут відбувається? - Лаентір, якому вочевидь набридло чекати, вийшов з-за рогу.

 - Ваша Високосте… - ельфійка шанобливо схилила голову.

 - Емм… Леді Аліена, якщо я не помиляюсь?

 - Так, мілорде. Я учениця Льора… ой, тобто молодшого волхва Льорвінлейна, - злегка збентежившись, відповіла чарівниця.

 - Гии, та тут хтось в когось втюрився! - ошкірився Техношаман.

 - А ти взагалі мовчи, брудний хуманс! - гнівно свердлячи його очима, процідила ельфійка.

 - Брудний? - здивовано промовив Сергіяр і демонстративно понюхав в себе під пахвою. - Нібито ж мився зрання. Гей, високородний, від мене що, правда смердить?

 - Ти як розмовляєш зі спадковим принцем Дому?!

 - Ротом.

 - Відставити собачитись! - вигукнув Лаентір. - Міледі, поясніть мені, що ви тут робите.

 - Шукаємо вас, мій принце, - відповіла чарівниця. І трохи тихіше додала, показуючи пальцем на Техношамана: - І… ось його.

 - Тицяти пальцем в інших - некультурно, - одразу відреагував той.

 - Сергіяре… помовч, будь ласка. Дуже прошу тебе, - благальним тоном промовив син Високого Лорда. - Леді Аліено, якщо вас послав мій батько - то ви дарма гаєте час. Можете передати йому, що додому я більше не повернусь.