Радіація дітям не іграшка

Дослідження древньої бази затягнулось на кілька годин. Попри те, що оборонна система об’єкту була знищена Бляшанкою (власне, в неї проти бойового дроїда Дослідників не було і шансу), лишалась ще система безпеки, через яку в більшість приміщень просто так було не потрапити. А деякі в результаті бою виявились пошкодженими або вщент знищеними.

Така доля спіткала, зокрема, кухню - вступивши в перестрілку зі сторожовим дроном, Бляшанка випадково засадив туди мініракетою. Техношаман довго матюкався, клянучи “залізне дурбецало” на чому світ стоїть. На кухні було чимало всякого приладдя, в тому числі портативного, яке б можна було забрати з собою. Втім, за кілька хвилин Лаентір зрозумів, що справжніх матюків він досі від свого супутника не чув - коли вони знайшли повністю зруйнований склад боєприпасів. При тому що сусідні двері вели до абсолютно цілої зброярні, в якій було чимало всяких смаколиків, на кшталт штурмових гвинтівок та гранатомета. Але все - без набоїв.

 - Ну й дідько з ним, мені револьвера вистачить, - врешті-решт буркнув Сергіяр. - І набої до нього можна самому зробити…

Не обійшлося і без пригод. Приникнувши всередину бази, мандрівники залишили дроїда ззовні - заряджати акумулятори від сонця. Тому від кількох сторожових дронів, які чомусь не активувались одразу після нападу, їм довелося відбиватися самотужки.

Техношаман просто збивав захисні механізми одиночними пострілами з револьвера, стріляючи від стегна, як він казав, “по-ковбойському”. Одного дрона знищив Лаентір - на цей раз лезо фамільного меча легко подолало метал. Юний ельф безмежно пишався тим, що нарешті зміг принести користь. Щоправда, були в нього підозри, що супутник просто не став цього разу стріляти і дав йому шанс проявити себе, але молодий спадкоємець престолу гнав від себе такі думки.

Врешті-решт, поблукавши кілька годин, вони зупинились біля великої настінної панелі. Панель вперто не бажала відкриватись, тоді Сергіяр, промовивши “та до сраки”, закликав духа вогню, вмостив його в себе на пальці і за кілька хвилин відпаяв кріплення. Очам мандрівників відкрився пульт з безліччю кнопок та маленьким дисплеєм.

 - Резервний пункт керування, - повідомив Техношаман таким тоном, наче його співрозовник мав з цього щось зрозуміти. - Паролів я, звичайно, не знаю, тому доведеться вмовити цю залізяку дати мені доступ просто так.

Відкривши рюкзак, він дістав звідти ноутбук, кілька кабелів з різними роз’ємами, серед яких відібрав той, яким можна було під’єднатись до пульта. Далі настала черга шаманських прибамбасів - бубен, колотушка, латунна жертовна чаша та кілька Будинків Духів - артефакти, в яких утримувались прикликані мешканці астралу.

 - Зараз трохи чаклувати буду, високородний, - зосереджено промовив Сергіяр, розкладаючи всі речі в потрібному порядку. - Ти, тойво, в разі чого, можеш відвернутися.

 - Ще чого! - задер носа Лаентір. - Я нащадок правителя Дому Текучої…

 - От того й кажу - краще відвернись.

За кілька хвилин, протягом яких ельф неодноразово пожалкував, що таки не відвернувся, на панелі засяяло привітне зелененьке “Access granted”.

 - От бачиш, а ти боявся, - посміхнувся Техношаман, бинтуючи рану на руці від ритуального порізу. - Хакер з мене, звісно, ще той, але невеличка спеціальна програма, пара більш-менш розумних духів і спосіб їхньої інтеграції з системою творять дива.

Він зосередився на екрані ноутбука, куди тепер виводилась інформація з системи керування базою.

 - Так, і що в нас тут… Кухню ми вже бачили. Зброярку теж бачили, користі з неї, дякуючи нашому залізному приятелю, як з лайна в туалеті халіфа Мустафи, най пошле йому Пророк швидку Настю на наступні п’ятдесят років. Це нецікаво, це теж… інформація про інші бази видалена, хто б сумнівався, параноїки засцяті. Так, а це що? Бінго! Джекпот!

 - Що таке “джекпот”? - поцікавився Лаентір.

 - Це значить, мій вухатий друже, що тут є склад спецодягу! Радій, більше тобі не доведеться таблетки їсти.

Полиці на складі спецодягу були заповнені коробками, але Сергіяра цікавила лише одна - з дивним символом (коло та три промені чорним на жовтому тлі) і написом “Radiation Protection Suit”.

 - Ось це, мій ельфійський друже, - промовив він, дістаючи з коробки щось сріблясте в прозорій упаковці, - захисний протирадіаційний костюм. Вдягаєш, застібаєш наглухо - і більше антирад тобі ковтати не потрібно. Всередині є повітряний фльтр… хм… щоб замінити, потрібно розстебнути блискавку. В мене для тебе погані новини, високородний - час від часу таблетки все-таки доведеться приймати. Але це лише до того моменту, як дістанемось Втрачених Міст.

 - Ми підемо звідси? - запитав Лаентір.

 - Ну… тут, звичайно, нівроку місцина, при бажанні жити можна - але, бачиш, яка шняга, база вже розгерметизована, і радіація проникла всередину. Якщо тут лишитись, то доведеться ніколи не знімати костюмів… Ага, ти правильно зрозумів, і ходити по-великому теж в них. По-маленькому, до речі, також. Бо антираду в мене лишилось не так багато.

Він розрізав упаковку і почав дставати костюм.

 - Та й кухні тут вже немає… Але досить про погане, високородний. Час пожерти! Кухню наш залізний друг, якого Георгій налаштовував лівою ногою, хоч і роздовбав, та склад продуктів все ж лишився неушкодженим.

 - Там є щось смачне? - оживився ельф. Їжа, яку споживав в поході Техношаман, вже стояла йому поперек горла. А сам юний спадкоємець, тікаючи з батьківського дому (вже вдруге, до речі) нормального їдла з собою не взяв.

 - Як тобі сказати… Мені сподобається. Тобі - навряд чи. Та хіба це привід для смутку?

* * *

Хлясь!

Батіг в руках ватажка башибузуків свиснув у повітрі і опустився на спину прив’язаного до стовпа чужинця, розірвавши одяг та залишивши на зраненій спині чергову криваву смугу.