Частина 2. Конфлікт поколінь. Втікачі

Той, хто ніколи раніше не чув про Прокляті Дюни і опинився тут вперше, міг би подумати, що Проклятими їх назвали через часті й раптові, наче срачка в любителя несвіжої малини, піщані бурі. І, звичайно, помилився б - словом "прокляті" в назві ця місцевість була зобов'язана минулим часам, пам'ять про які нині збереглася лише в легендах, що передаються з вуст в вуста старожилами (багато хто з яких через свій старечий маразму справжню суть речей безбожно перебріхували). Тоді пустеля ще не підступила до цих земель, а світом правило покоління людей, що купалися у своїй технічній перевазі над матінкою-природою (що в результаті призвело і цю саму природу, і їх самих до катастрофи). Ті часи залишили по собі, окрім напівправдивих оповідей, безліч дивних речей і артефактів (у більшості заселених земель нині заборонених) і дещо ще. Завдяки цьому самому “чомусь” Прокляті Дюни і звалися Проклятими, а жителі південних земель вважали це місце обителлю шайтана і воліли сюди не потикатися. Бо з тих, хто таки потикнувся, жодного більше не бачили.

Втім, і бурі тут були люті.

Замотавши обличчя ганчірками і прикриваючись каптурами дорожніх плащів від гонимих зустрічним вітром піщаних вихорів, пустелею йшли двоє. Ішли повільно, виставивши вперед руки і насилу переставляючи грузнучі в пісках ноги. Один, низькорослий і сутулий, був взутий у напівчоботи зі шнурівкою, ніс за плечима важкий рюкзак з фурнітурою з нержавіючої сталі, а на руках – тканинні рукавиці з обрізаними пальцями. Другий, високий і худорлявий, був у шкіряних чоботях з мідними застібками, на плечі ніс більш звичний до цього світу дорожній мішок, а ось руки його захищали зовсім незнайомі людям південних народів рукавички з тонкої, майстерно обробленої шкіри – такі носила ельфійська шляхта Великих Домів Північного Лісу. З-під плаща раз у раз проглядав кінчик піхов, які явно не були порожніми. 

- Так, високородний, а ну стій... контрольний завмер, - низький зупинився, став на одне коліно, скинув з плечей рюкзак і дістав з бокового відділення дивний на вигляд (на думку його супутника) пристрій. У жовтому корпусі з давно забутого в цьому світі легкого матеріалу, з безліччю виступів і важелів, червоно-чорною шкалою з незрозумілими символами і стрілкою, що нею рухалась. Сутулий натиснув на один із виступів, дивний механізм пронизливо запищав, а стрілка, ніби віднайшовши довгоочікувану свободу, радісно метнулася в червоний кінець шкали. 

 - Зашкалює, трясця... - низький спантеличено почухав голову під каптуром. - Чим же вони по цих пагорбах гатили, що навіть через сотні років тут фон такий? Давай-но, високородний, ще по колесу приймемо, а то в мене щось погане передчуття... - він дістав з кишені рюкзака крихітну коробочку з написом давно забутою мовою: “ANTI-RADIATION”. Спритні пальці сутулого витягли з коробочки пару довгастих яскраво-червоних пігулок. 

 - Сергіяр, мене вже нудить від твого зілля, - невдоволений голос, що долинав з-під каптура, був високим і дзвінким, немов у десятирічної дитини. - Мало того, що мені довелося йти з тобою в це моторошне місце, повне стародавніх чудовиськ, так я ще й змушений жерти цю червону погань, яка на смак як килим у кабінеті мого батька. До того ж я не бачу навколо ні згубних магічних еманацій, ні ще чогось, що може зашкодити нашому здоров'ю. А я, як тобі відомо, спадкоємець одного з Високих Лордів, і мої здібності до чаклунства... 

 - Проникаючій радіації насрати, якого там лорда ти спадкоємець, - грубо перебив його низькорослий. - І ти її не побачиш, скільки не тужся, чаклунство твоє тобі в цьому не допоможе. Тож жери, якщо жити хочеш.

Він рішуче простяг своєму співрозмовнику пігулку. 

 - І, до речі, дозволь тобі нагадати, що в цій дупі ми виявились твоїми стараннями - якби дехто, кому не сиділося вдома, не поплентався за мною до Старих Земель, то його тато не ганявся б зараз за мною, бажаючи побачити мою голову в засушеному вигляді у себе на стіні. 

 - Ми, ельфи, так не робимо, це варварство, - пробурчав високий, але пігулку взяв. - До того ж, не обов'язково було йти саме сюди…

 - Якби я встиг зварити паливне зілля для аерольота, можна було б йти куди завгодно. Точніше, летіти. Але твій татусь занадто спритний, тож можеш подякувати йому за ось це от все. Ну, або повернутись… Тоді взагалі ніяких проблем не буде.

 - Але…

Лаентір, син Високого Лорда Клентаріеля, правителя Дому Текучої Води, ще багато чого міг би сказати своєму співрозмовнику... але не став. Вчасно згадав, що той упертий, як дворф, і сперечатися з ним - справа марна. А заразом - що не далі як учора Сергіяр Алейні на прізвисько Техношаман (це і була низькоросла людина з рюкзаком) врятував йому життя.

Механічний монстр (зростом з двоповерховий будинок, чотири лапи, безліч незрозумілих наростів і ґрат, світлі яскраво-червоні очі) з'явився раптово - просто виник з-під землі, піднявши навколо хмару піску. Ні зачарований меч Лаентіра, ні удари бойових заклинань чудовисько не вразили (втім, причиною останнього могло бути те, що юний спадкоємець престолу, всупереч своїм вихвалянням про чаклунські здібності, магію не дуже поважав і не любив її вивчати). Натомість яскраві червоні згустки, якими плювалась залізяка (при влучанні в ціль вони вибухали) і величезні сталеві лапи з дископодібними лезами, що швидко обертались, цілком могли поставити вирішальну крапку в подорожі юного ельфа та його супутника.

З монстром розібрався Техношаман - невідомо як визначивши його вразливі місця, він кількома пострілами зі своєї диво-зброї, що завлась “реактивним револьвером”, заспокоїв залізне одоробло. Потім довго обмацував його, намагався щось відкрутити, врешті-решт плюнув, матюкнувся та махнув супутнику продовжувати шлях.

… Буря скінчилась раптово, і в ту ж мить очам мандрівників відкрилася верхівка сріблястої куполоподібної споруди, частково заметеної піском. Решта будівлі була прихована від них високою дюною - як згодом виявилось, на щастя. Піднявшись на гребінь, щоб роздивитися знахідку в бінокль, Техношаман ледве встиг скотитися назад - черга з автоматичної гармати пройшлася пагорбом, здіймаючи в повітря хмари піску.