В пошуках блудного сина

- Я вас ще раз питаю, панове... Де. Мій. Син?!

Високий Лорд Клентаріель, одягнений по-похідному - бордовий плащ з гербом, облямований хутром камзол, широкі штани і напівчоботи, темне волосся зібране в пучок - стояв посеред руїн прирічного форпоста. За його спиною вишикувалися в ряд два десятки воїнів - особиста охорона правителя. А праворуч стояв невисокий рудоволосий ельф - Лементор, палацовий волхв. Найкращий знавець Високого Мистецтва у всьому Домі, крім, зрозуміло, самого лорда Клентаріеля.

Навпроти них, збившись у купу, стояли люди - все як на підбір у синіх жупанах, білих сорочках та з чубами-оселедцями на стрижених головах.

… Учорашня сутичка поставила на вуха все Прикордоння. Осавул Панько, з проломленою каменем головою і пробитою стрілою правою легенею, прожив рівно стільки, щоб встигнути попередити своїх соратників про непроханих гостей з того берега. Станиця, де жили сім'ї захисників острогу і ті, кому належало через півроку їх змінити, відгородилася від ворога зачиненими воротами, наїжачилась списами та дулами пищалів. Послали гінців до інших селищ та до лісової столиці - за підмогою.

Однак ворог, що переправився через річку і взяв малу порубежную фортецю, чомусь далі не пішов. Повернувся назад. А до обіду прискакав правитель Клентаріель із почтом - коні у всіх у піні - і тут же з'ясувалося, що до спаленого форпоста напередодні прибув його син, який об'їжджав з перевіркою всі прикордонні фортеці. І був там, зважаючи на все, і під час бою. 

- Мені повторити своє запитання? 

-  Та згинув, мабуть, — ляпнув хтось із молодших козаків. - Тут же, вважай, і живого нікого не лишилося... 

- Згинув? Ви сказали “згинув”? - ельф подався вперед, в його очах спалахнуло зелене полум'я - ознака фамільної магії. Люди мимоволі відступили назад – усі, крім одного.

Отаман Сірко був високий, кремезний і, на відміну від своїх воїнів, голови не голив - вибілене сиве волосся вільно падало на плечі. Старий спокійно дивився лорду в очі, ніби й не хлюпала в них смертоносна зелень. 

- Ти, мосцьпане, не сердься і злобу свою не зривай на нас, - правою рукою отаман витяг з нагрудної кишені кисет з тютюном, лівою зашарив по решті кишень. - І де я ту бісову люльку подів... Так от, ти на нас не гнівайся. Хлопці свій обов'язок виконали справно - он, кістьми лягли всі... Що ворога не зупинили - то хто ж знав, що їх в одну ніч така орда збереться... Та ще й тут. На цій переправі вже, вважай, років зо два спокійно було... А син твій, можливо, і живий. Тіла не знайшли... Тут тільки наші, та сірі ці. Може, дати закурити? Заспокоїшся... 

- Дякую, не треба, - Клентаріель скривився, ніби з'їв лимон. Він трохи заспокоївся, засоромившись явно негідної правителя Дому поведінки. Зелений вогонь у його очах згас. 

- Батьку! Батьку отамане! Тут один живий!

Від напівзгорілого житлового будиночка, переступаючи через тіла вбитих, плівся старий характерник Мирон - драна сорочка, пропалені штани, сиві патли до пояса, на грудях оберіг. Двоє молодих козаків підтримували його під руки, і старому знахареві це вельми не подобалося. 

- Пустіть, бовдури, сам піду, не каліка... Та відчепиться, бісові діти, бо прокляну! - після цих слів обидва молодики відскочили від нього, наче вжалені. Старий задоволено хмикнув, підійшов ближче, зупинився за кілька кроків від співрозмовників. 

- Загалом, слухай сюди, мосцьпане... Живий твій син. Живий, але в полоні... Забрали його сірі з собою. Щоправда, куди та навіщо - то мені невідомо. Мене самого так каменем по голові приголубили - ледве очухався... 

- Ось воно, значить, як... - правитель Дому Текучої Води окинув задумливим поглядом пагорби за річкою, потім повернувся до волхва, що досі не промовив ні слова, зняв з пальця масивний перстень з гербом Дому - водоспад, що зринав зі скелі, простяг йому. 

- Скачи до столиці, підіймай мою гвардію та резервний загін єгерів. І ви, отамане, теж збирайте своїх людей... Давно ми на той берег у гості не навідувалися. 

- Не було печалі... - пробурчав Сірко, коли правитель вийшов. - Ну чого роти роззявили? Сідлайте коней... Грицько, де моя люлька? Якого біса вона в тебе? Давай сюди! - він прийняв з рук молодого джури знайдену люльку, набив її, підпалив і з насолодою затягнувся. 

- Батьку! Глянь! А в цього бунчук наче нашого, тільки маленький! - літній козак зі шрамом через усе обличчя, присівши навпочіпки, здивовано оглядав одного з убитих ворогів. 

- Ну і що, що бунчук? Вождь либонь якийсь. Прибили - і славно.

* * * 

– Де він?

Гоблін-шаман, скручений у три погибелі фамільним заклинанням Клентаріеля, висів у повітрі, кривляючись і безсистемно дригаючи верхніми і нижніми кінцівками. Тобто дригав він якраз дуже системно, намагаючись навіть зараз тримати контакт з тонким світом і чинити опір... Та на білу для Того-Хто-Говорить-з-Духами, його досвіду явно було недостатньо, щоб тягатися на рівних з Високим Лордом.

Лементор і двоє гвардійців стояли за спиною у свого правителя, терпляче чекаючи, коли він закінчить допит, а довкола них два десятка єгерів перевертали догори дригом те, що залишилося від села сірошкірих. Вже третього за сьогодні села, до речі. І скрізь - той самий результат... Так, був позавчора набіг, три племені об'єдналися, переправилися через річку і спалили козачий форпост. Так, захопили в полон молодого ельфа благородної крові. А ось куди він потім подівся – на це запитання не могли дати відповіді навіть шамани, вожді та наближені до них особи. Якщо Лаентір і був у полоні у гоблінів, то потім наче у воду канув. 

- Ти можеш полегшити свою долю, якщо припиниш чинити опір і все мені розкажеш, - зі нудьгуючим виразом обличчя промовив Клентаріель і посилив натиск. 

- Нічого я... не знаю... тварюка лісова! - прохрипів шаман, не припиняючи спроб звільнитися. - А якби й знав... Не сказав би тобі. Най покарають тебе... духи предків.