Частина 1. Блудний син. Повернення (ні) блудного сина

- Як це розуміти, сину мій?

Якби Високий Лорд Клентаріель, голова Дому Текучої Води, умів пропалювати співрозмовника поглядом, то його єдиний і улюблений син Лаентір мав би всі шанси на кілька зайвих отворів у тілі. Втім, він і так почувався досить незатишно. 

- Я не розумію, про що ти, батьку... 

- Не розумієш? Ти не розумієш? - правитель одного з найстаріших ельфійських Домів хижо подався вперед, упершись долонями у підлокітники масивного дубового крісла. - Десять років... Цілих десять років ти пропадав невідомо де! І ось тепер мої гвардійці виявляють тебе в Прикордонні, у брудній сільській забігайлівці, в компанії якихось найманців... 

- Це мої друзі, батьку... 

- Друзі? Ось це – твої друзі? Колишній сотник імперського війська, вигнаний зі служби за п'яну бійку та вбивство? Дварф-відступник, що риється у сміттєзвалищах і похованнях часів Техноепохи (а це, як відомо, нікого ще до добра не доводило)? Брудна простолюдинка, яка уявила себе гідною звання менестреля лише тому, що вона знає, з якого кінця братися за лютню? 

- Я прошу тебе не ображати Меллі, батьку. 

- Ах, значить, Меллі, - лорд Клентаріель на мить замовк і підозріло примружив очі. - Сподіваюся, у вас із нею хоч нічого не було? 

- Нічого... - Лаентір відвернувся, вдавши, що його дуже зацікавив краєвид за вікном батьківського палацу. 

- Ганьба, - Клентариль закрив обличчя долонею. - Ганьба для всього нашого Дому... А що це на тобі вдягнено? Ти схожий не на спадкоємця престолу, а на трапера-волоцюгу з передгір'я... Що за моторошна куртка, що за чоботи? Що за дурні штани хутром назовні? 

- Мені знайомий мисливець подарував... 

- Скажи мені лише одне, Лаентіре, - Високий Лорд відчайдушно намагався взяти себе в руки, але, судячи з того, як його нігті впивалися в підлокітники, це йому не надто вдавалось. - Чому? Чим я заслужив таку неповагу з твого боку? Я розумію - ти ріс без матері, а я був зайнятий справами Дому і не завжди міг приділити тобі достатньо уваги... Але невже це привід для того, щоб тікати з дому і доводити батька до сивих волосин - і це всього на другій сотні років життя? 

- Ну, тату, - почувши на свою адресу слово "тато", правитель Будинку скривився, немов від зубного болю, але все ж таки дозволив синові говорити далі. - Не киснути ж мені все життя в палаці! Нудьга ж смертна... 

- Ах, нудьга, значить, - в очах лорда спалахнув недобрий вогонь. - Гаразд. Обіцяю, що відтепер нудьгувати тобі не доведеться. Починаючи з цієї хвилини, я забороняю тобі – ні, не перебивай! – забороняю тобі залишати територію Дому. Щоб позбавити тебе нудьги, ти будеш вдень і вночі займатися тим, чим зазвичай належить займатися спадкоємцю Рода - вивчати нашу історію, вчитися дипломатії, осягати військове мистецтво. А для початку, щоб ти краще усвідомлював свою відповідальність, доручаю тобі провести інспекцію нашої прикордонної варти. Виїжджаєш завтра. Так, і не здумай втекти - мої гвардійці всюди слідуватимуть за тобою. Тобі все ясно? 

- Срака-мотика, - ледь чутно пробурмотів син Високого Лорда. Однак батько, будучи одним із найкращих магів-менталістів Північних лісів, його таки почув.

* * *

Кордон володінь Дому Текучої Води, що проходив річкою Кулакш, стерегли люди - вільні козаки, яким ще Хваніор, батько Клентаріля, віддав прикордонні землі в обмін на вірну службу. До їхньої фортеці і наближалися зараз троє вершників - Лаентір і двоє супроводжуючих його вояків з гвардії Дому.

Спадкоємець Високого Лорда Клентаріеля був невеселим та похмурим. Вчора батько, почувши з вуст свого ненаглядного сина не зовсім цензурну лайку, вирішив провести з ним низку виховних заходів. Резонно припустивши, що шмагати повнолітнього сина справа вже марна, він запросив його в тренувальний зал і провів з ним повний комплекс вправ з навчальною зброєю - тобто, просто кажучи, надавав йому лящів по різних частинах тіла. Синці та шишки палацовий цілитель потім залікував, але неприємні відчуття все одно залишилися.

Мішки з піском, що загороджували вхід до форпосту, були розтягнуті на всі боки, а стрільці, що чергували біля встановлених на стінах пищалів, не поспішали підпалювати ґноти. Лаентіра, який змінив одяг волоцюги-найманця на належні синові правителя Дому вбрання (а спробував би не змінити!) впізнали майже відразу. 

- Ну, отже, будь здоровий, твоя високосте! - середніх років чоловік у синьому жупані, з посивілим чубом-оселедцем впоперек лисини, коротко вклонився, вітаючи спадкоємця та його супутників. - Степане, прийми коней... Доповідати як, за статутом чи по-нашому? 

- Як хочете, - Лаентір різким, нервовим рухом поправив непокірне руде пасмо, обсмикнув малиновий із золотистою вишивкою камзол і зістрибнув з коня. 

- Ну тоді по-нашому. Отож, цейво... Кордон стережемо справно, жодна, отже, сволота за останній місяць з того берега не проскочила. Хлопці, цейво, ситі, одягнені та взуті, свинцю та пороху вистачає. Я осавул Панько, над тутешніми довб... над тутешнім воїнством, цейво, головний. Перевіряти що будеш, твоя високосте? 

– Ні. Вірю вам на слово.

- Ось і славно, - осавул дістав з кишені люльку, набив її тютюном, підпалив, затягнувся, пустив низку димних кілець... - А що це ти, твоя високосте, заджунджурився так? Чи дорога втомила? То давай відпочинь, поснідай з нами, тут зараз і куліш достигне. По чарці, знову ж таки, пропустимо під цю справу - бо ж таки не щодня самого мосцьпана син до нас навідується... Та й твоїм воякам розговітися не завадить. 

- На службі не п'ємо, - холодно відповів гвардії десятник Кларіон, один із супутників сина Високого Лорда. 

- А, ну так... Я ж і забув, ви ж там через одного хворі та непитущі, - скривився старий козак. - Ну й добренько, ніхто силоміць не тягне... Вам, цейво, не наллємо.

Життя в форпості йшло своїм звичаєм: хтось тягав воду, хтось - дрова, хтось начищав до блиску дідівську шаблю і прискіпливо вибирав точильний камінь, щоб краще нагострити вірну зброю. А до вкопаного в землю посеред фортечного дворика стовпа був прив'язаний хтось маленький, сірий і непоказний.