День несподіванок

Командор Сонгдейл, втомлено потираючи очі, увійшов до командного центру орбітальної станції. Під очима в нього виднілись чималенькі мішки.

 - Офіцере Тірьял, якщо ви мене знову підняли через якусь нісенітницю, типу відмови кондиціонеру в центральній оранжереї, то…

 - Аж ніяк, мілорде, - відповів підлеглий, уважно вдивляючись в екран, на якому виводились показники сенсорів. - Вісім бортів вийшли з гіперпростору. Лінкор, два лінійних крейсери, три легких крейсери та два тактичних носія. Ідентифікуються як кораблі Сонячної Імперії. З лінкора вимагають вийти на зв’язок…

 - Вмикайте, - зітхнув командор, передчуваючи, що нічого доброго розмова з непроханими гостями не принесе.

* * *

Стоячи посеред рубки катера і заклавши руки за спину, Лаентір флегматично спостерігав за блакитною кулею другої планети, що в міру наближення поступово збільшувалась. В голові ельфа промайнула думка, що планеті не завадило б придумати якусь назву. Інакше цим займеться, наприклад, Сергіяр, а які варіанти може видати його збочений розум - навіть думати не хотілося б.

Вчора Високий Лорд Клентаріель вкотре вирішив, що його сину варто більше вникати в державні справи, і відправив його з інспекцією до колонії. Але Лаентір був лише радий нагоді в черговий раз звалити з дому.

Спуск крізь атмосферу майже не відчувався - все-таки технології Дослідників були неймовірними. Катер м’яко приземлився на нещодавно збудованому космодромі на околиці поселення, і син Високого Лорда з супроводом у вигляді двох гвардійців спустився на поверхню.

З цікавістю розглядаючи блакитну траву та чудернацькі дерева, вони прослідували стежкою до центральної площі. Тут, як завжди, кипіло життя: всі щось носили, тягали, налаштовували, складали й розбирали.

В центрі площі, неподалік від центрального захисного артефакту поселення, на імпровізованому стільці з ящиків сиділа блакитноока й темноволоса людська дівчина в хутряній накидці поверх короткої рожевої туніки і щось тихенько наспівувала, перебираючи струни лютні. Поруч, вмостившись на кинутих на землю рюкзаках, сиділи двоє: дворф з люлькою в зубах у шкіряній куртці, з-під якої виглядала явно не першої свіжості біла (ну, колись була біла) сорочка і людський чоловік у шкіряних обладунках, з коротко стриженим рудим волоссям. Обидва були озброєні: рудий мав на поясі меч та револьвер, а у дворфа, крім власне дворфського класичного восьмизарядного пістоля, виглядав з-під куртки приклад випромінювача.

Помітивши Лаентіра, дівчина перестала грати і кілька секунд вдивлялась в його обличчя. А потім її очі засяяли.

 - Лео?! Лео, любий, це ти! Я вже й не сподівалась тебе колись побачити! - кинувши інструмент, вона рвучко кинулась до ельфа та обійняла його. Здивовані гвардійці навіть не встигли нічого зробити.

 - Меллі?! - обличчя сина Високого Лорда виражало крайню ступінь очманіння. - От вже де не чекав тебе зустріти!

Супутники темноволосої мисткині піднялись і теж неквапом підійшли до них.

 - Оце так зустріч, - густим басом протягнув дворф, вийнявши з рота люльку. - Ну здоров, твоя високість!

 - Ти як розмовляєш зі спадкоємцем Дому? - один з гвардійців подався вперед, та Лаентір помахом руки зупинив його.

 - Елмер, стій, це мої друзі. Тео, Логдар, радий вас бачити. Яка нелегка занесла вас до колонії?

 - Відтоді як наші шляхи розійшлись… - заговорив рудий. - Ну, тоді, коли тебе батько забрав додому з тієї таверни. Так от, нас відтоді знатно помотало по світу. Прикордоння, нейтральні землі, баронства, Імперія… Врешті ми опинились в королівстві Теалон. Виконували деяку… гм, делікатну роботу для одного єпископа. І тут раптом бах! По всій країні військовий стан, кордони закриті, а з кожного рогу трублять про єретиків, що насмілились пробудити спадщину Древніх. І один з них - твій батько…

 - Тоді ми логічно розсудили, що час валити звідти, - продовжив дворф. - Деякий час довелось переховуватися. Потім я зміг зв’язатися з деякими… гм… старими колегами по торгових справах…

 - З контрабандистами, - криво всміхнувся Тео (саме так звали рудого).

 - Ай, не придирайся до слів! - відмахнувся Логдар (так звали дворфа). - Коротше, ми зкентувались з ким потрібно і за тиждень вибрались у вільні баронства. Там і дізнались про всі останні події… І про набір добровольців для польоту в інший світ - теж дізналися. Ну, нам цікаво стало, і ось ми тут…

 - І про війну в вашому Лісі теж тоді дізнались, - доповнила Меллі, - і про напад прибульців. Лео, я так за тебе переживала! А від тебе, негідника такого, навіть звісточки ніякої…

 - Віриш, сонце, - покаянно промовив ельф, - я постійно згадував про тебе. Але ні на хвильку не міг вирватися…

 - Ооо, а це що тут у нас? - весело спитав Техношаман, виходячи з хатинки неподалік, звідки добряче несло алхімічними препаратами і ще чимось незрозумілим. Він був одягнений в лабораторний халат, волосся в нього було скуйовджене, а лице - вимазане незрозумілою гидотою. - Ми з вами, панове, спостерігаємо історичний момент: возз'єднання двох люблячих сердець, котрим доля та різниця в соціальних статусах не судили бути разом. Але ні відстань, ні різниця в положенні, ні жорстокий батько, що був категорично проти такого мезальянсу, не змогли стати на заваді коханню. Принц та простолюдинка знову разом! Яка романтика! Який вир почуттів! - шаман ніяк не вгамовувався, не звертаючи уваги, що всі дивляться на нього, як на дурника. - Який простір для фантазії! Під пером вправного письменника ця історія заграла б новими барвами і вилилась би в цілу книгу, а той  не одну, що нею б зачитувались цілі покоління… - він обернувся до входу в хатину. - Гей, дідугане, є в вас тут майстри пера та чорнила?

 - Іди в сраку! - долинув у відповідь сварливий старечий голос.

 - Хто б сумнівався, що ти тут, - саркастично промовив Лаентір. - До речі, а чого ти тут?