Розділ 9. Перша подорож

Зайшовши у зал, де стояло у черзі небагато людей, Леон підійшов до касира, а касир й каже:

— Доброго ранку, шановний пане. Що бажаєте?

Леон подивився на величезний плакат, на якому розписано напрямки до яких країн, міст, тощо. Та оскільки Леон не збирався нікуди мандрувати, він лише сказав:

— Я хотів би вирушити в нікуди.

Касир був шокований словами Леона. Він протер вуха й перепитав:

— В нікуди?!

— Так, так, — пояснив Леон. — Вам не почулося. Саме в нікуди, якщо не зрозуміли мене.

Подивившись на комп'ютері усі напрямки, до яких веде аеропорт, касир сказав:

— Мої вибачення, але на жаль, шлях „в нікуди“ закрито.

Леон тільки здивувався:

— Чому?

— Бо у нас немає такого рейсу, щоб вас відвозити туди. Ви повинні розуміти під словом „нікуди“, ви насправді відправляєтеся у місце, яке для вас невідоме, — пояснював касир. — Наприклад, це може бути якесь місто-привид, або може бути привидом якась країна. Ви мене розумієте?

— Тобто, це означає, що я не полечу в нікуди? — ще здивованіше запитав Леон.

— Саме так, — відповів касир, киваючи головою. — На жаль, у нас такого рейсу не існує.

— От, чорт! — злісно зітхнув Леон, й запитав: — Якщо такого рейсу немає, то що ви мені порекомендуєте? В яку країну поїхати?

Касир не був таким дуже сильним мудрецем, щоб здогадуватися, куди Леон мріє поїхати. Тому, сказав лише одне слово:

— Поїхати? — він задумався, й подивившись на комп'ютері усі рейси до країн, відповів: — Дивіться, я можу вам порекомендувати поїхати у Іспанію, у Мадрид, де ніколи не ставало нудно...

— О, ні! — поскаржився Леон. — Тільки не цей Мадрид! Я вже який раз чую про нього, що там „така чиста атмосфера, можна поїхати”! А насправді, там повне сміття взагалі у цьому Мадриді!

— Не кажіть так про Мадрид, — сказав касир, й натиснув на свої електронні окуляри: — Згідно з моїми статистиками, Мадрид — найулюбленіше місто іспанців, тому що там чиста атмосфера вже з 2200 року. Ви тільки уявіть, як це було довго, й до якого місця добиралося саме це місто.

— Ну, і на якому ж воно місці? — запитав Леон, бо не вірив у касира та його „прокляті“ електронні окуляри.

— Згідно з „Рекордами Гіннеса”, — відповідає касир. — Мадрид посідає 48 місце серед усіх країн за найкраще чисте повітря, якими дихають люди. На першому місці — посідає Англія, де на четвертому стоїть його випередник — Україна.

— Я вже зрозумів, — відмовив Леон, й сказав, зітхаючи: — Добре, як скажете: поїду у Мадрид.

— От й чудово! — також радіючи, зітхнув касир, й дав квиток Джону: — Ось ваш квиток до Мадриду, давайте гроші. Гарної вам поїздки!

Леон забрав квиток, дав гроші касирові, й пішов собі спокійно до літака. На деяких літаках стояла довга черга, щоб сісти на своє улюблене місце. Тому, Леонові як раз пощастило: черга до літака, який летів у Мадрид, була короткою, тому Леон застрибнув туди останнім.

Вибравши собі місце, у Леона почався жах: він не любить такої „смертельної“ висоти (як він каже), тому він почав труситися, й дивно на всіх з переляканим лицем дивитися у сторони: чи не рухнувся літак тимчасово на небо. Леон навіть не зміг встати зі свого місця. Він нібито приклеєний до нього, але через свою боягузливість, не зміг навіть промовити й слова. Лише гриз свої пальці на руках, й трусився від жаху, який от-от настане.

Доречі, оскільки Леон сидів не сам, поруч з нею була жінка, яка запідозрила його боягузливість. Тому, зацікавившись, запитала:

— Чого ви боїтеся, пане?

Леон, почувши поруч цей голос, з брехнею відповів:

— Боюся?... Ой, просто я хвилююся, чи не забув я нічого. Такі боягузливості у мене! — він навіть засміявся над нею. Але жінка не повірила йому. Вона активувала свої електронні окуляри, і сказала:

— Згідно з даними, людина (якщо вона гризе собі пальці, та взагалі труситься від страху) боїться лише тоді, коли вона боїться „смертельної“ висоти. Хіба я не так кажу?

Леон спочатку приховував всю свою правду, але він не витримав, й почав гірко плакати:

— Так! Я насправді боюся „смертельної“ висоти!

Він ще гірше заплакав.

— Не плачте, молодий чоловіче, — заспокоювала його жінка. — З кожним буває, що боїшся височенної висоти, але не страшно. Не усі такі боягузливі. Якщо натренуємо адреналін, ми нічого вже боятися не будемо.

— Тільки нікому а ні слова, що я боягуз! — сказав одразу Леон, заспокоюючись й прикладаючи палець до своїх губів.

— Обіцяю, — сказала жінка, також прикладаючи палець до своїх губів.

Доречі, оскільки настав час зльоту, Леон та жінка не встигли поговорити, як тільки пілот підбіг до пасажирів та крикнув:

— Шановні пасажири! Будь ласка, вимкніть усі свої пристрої, щоб ми не зловили мобільний зв'язок. Бо якщо ми з мобільним зв'язком так й сидітимемо, нас притягне, як до магніту, до якоїсь антени чи міста або країни, і все! Ми загинемо, й більше нас ніхто не врятує!

Усі пасажири зойкнули від почутого пілота.

— А якщо не усі вимкнуть пристрої? — запитав один із пасажирів. — То що робити?

— Просто тікатимемо з літака у повітря..., — відповів пілот, але одна пасажирка поскаржилася, бо не зрозуміла його:

— У повітря?! Ви знущаєтесь, пане пілоте? Кидати усіх людей у повітря без парашуту?...

— Не хвилюйтеся! — сказав пілот, піднімаючи свою руку. — Усе під контролем! Парашути є, усім вистачить. Будь ласка, не треба нервувати, інакше так ми ніколи не полетимо до Мадриду.

— Так ми вже летимо, чи ні? — запитав ще один із пасажирів.

— Поки що ні, але зараз почнемо, — відповів пілот. — Пристебніть свої ремені, шановні пасажири. Ми починаємо виліт.

Й справді: та дробина, на якій піднімалися пасажири, відійшла від літака, а літак потихеньку відлітав від Берліну, що був найулюбленішим містом Леона. Усі пасажири вимкнули усі свої пристрої, а пілоти у мікрофон повідомили усім пасажирам:

— Дорогі пасажири! Будь ласка, пристебніть свої ремені та вимкніть свої пристрої. Ми злітаємо.