Розділ 7. Одужання

Минуло кілька годин, і Леон, коли прокинувся, реально видужав. Оце так-так! Мабуть, та рідина, змішана у воді, дуже йому допомогло! Дякую, лікаре! Але, це було лише початок видужання...

Коли Леон лежав у ліжку, прийшов лікар з тарілкою морозива, яке було зі смаком пломбіру. Тому, він поклав цю тарілку на столик біля Леона, й сказав:

— Що ж, мабуть, ви вже видужали трохи.

— Та так, — сказав Леон. — Почуваю себе трохи недобре, але трохи краще.

— От і добре, — зрадів лікар. — Я так й знав, що рідина, яку я вам створив, дуже допомогла вам. Тому, скоро принесу після того, як ви з'їсте морозиво, чай з шоколадним печивом. Це покращить ваш настрій. Одужуйте, а я піду по справам.

Лікар знову пішов з палати, а Леон взяв тарілку з морозивом, і готувався її скуштувати, поки не одна ідея: як краще йому вирушити в пригоду.

„Що ж, Леоне, ти заслужив цей урок,” — думав він. — „Надіюсь, що я все-таки зможу зібратися й вирушити у пригоду, яка мене приведе до всі секретів мого улюбленого музичного стилю техно. Тепер, залишається лише одне запитання: чи зможу я знайти печеру, у якій до сих пір зберігаються ті скарби стилю техно? Ну, подивимося, коли настане цей час.“

Спокійно зітхнувши, Леон взяв ложку, впнув його у морозиво, та обережно, по кожній малесенькій порції, потихеньку поїдав морозиво. Це морозиво піднімало його настрій, а той лише був задоволений цим, що отримав цю єдину можливість: з'їсти морозиво. З тим, Леон згадав знову своє дитинство:

„Ех... Тільки я взяв те морозиво у три роки спробувати його, так й захворів занадто сильно... А ще, отримав від своєї мами. Сказала, що три роки не буду їсти морозиво. Так і сталося. Коли мені було шість років, я знову почав їсти морозиво, але при цьому отримував від мами за те, що я без дозволу купляв його. Але нічого. Настав той час, коли я вже сам купляв морозиво без дозволу мами у дорослому житті. І тоді, я не можу вже згадати ті роки, які ніколи не забуваються у моєму житті.“

Леон поїдав зі спокійністю морозиво, а лікар у той час вже повернувся з тарілкою шоколадного печива, та приніс чай.

— А ось і я, — сказав він. — Вже повернувся з тарілкою шоколадного печива. Скоро приготую чай. Ви поки що насолоджуйтеся, а я скоро підійду, і перевірю вашу температуру.

— Добре, — погодився Леон. — З нетерпінням буду чекати на чай з шоколадним печивом!

Лікар пішов готувати воду на електрочайник у, який тепер працює за допомогою сонячних батарей. Тільки він поставив біля вікна на сонячні промені, і чайник почав грітися та працювати. Він дуже швидко нагрів воду за дві лічені хвилини. І наливши у чашки чай, лікар підніс це до Леона й сказав:

— А ось й ваша вечеря! Точніше сказати, обід. Пробачте, за мою плутанину. Я такий неуважний, коли говорю про дні та ночі з вітанням! Але не хвилюйтеся. Я не тупа людина. Просто з таким плутанинським ентузіазмом й народився.

— Я зрозумів, — сказав Леон, жаліючи його. — Нічого страшного. Я зрозумію, про що ви кажете.

— От і добре, — спокійно зітхнув лікар. — Тоді, треба вам виміряти температуру. Подивимося, вилікувалися ви чи ні.

Він взяв градусник й попросив Леона потримати його в руці. Леон так й зробив. І на градуснику виявилося, що у Леона температура стояла у нормі: 36°С. Леон був радий, коли він почув від лікаря, що повністю вилікувався від застуди.

— Це чудово, що я вилікувався від того нещасного грипу, який лише шкодить людям, а не допомагає! — зрадів Леон, розтягуючи руки у сторони. — Якби не ваша суміш, то я ніколи не був би здоровим! Помер на одному місці, та й все!

— Розумію вас, — погодився лікар. — Я також колись хворів грипом у п'ятдесят років. У цей час я був лікарем, як і завжди. Тому, обираючи правильні вітаміни, я вилікувався за одну неділю. Але, коли я приготував свою рідину для хвороби грипу, то вона допомогла вилікувати усіх хворих за лічені години! І я отримав нагороду за створення нового засобу виліковування усіх людей.

— Гм... Мабуть, ця рідина стала відомою на увесь світ.

— Так, ця рідина відома за межами нашого міста. Я спочатку думав, що я лише відомий тут, а коли я побачив в одній українській газеті, що я допоміг рятувати людей від грипу, я дуже радів, що став відомим лікарем на увесь світ.

— Ну, вітаю вас з відомістю на увесь світ! — вітав лікаря Леон, хлопаючи у долоні. — Можливо, хтось використав ваші навички по створенню нових лікарняних засобів.

— Можливо... Я не знаю, — погодився лікар. — Я не читав подібно в українській газеті про це, бо я зовсім не знаю української мови. Але я знаю, що я відомий на увесь світ.

— Я зрозумів вас, — сказав Леон, зітхаючи та попиваючи гарячий чай з шоколадним печивом. — Ви ж мене випишете з лікарні?

— Звісно, — відповів лікар. — Полежіть ще годинку, я зараз піду за довідкою.

Лікар й справді відійшов лише на годинку за довідкою про хворого, і підписав день першого захворювання та день видужання, у якому це почалося. Він віддав його Леону і строго сказав, щоб він беріг його цілісно та чистішно.

— Добре, — обіцяв Леон. — Буду берегти з усіх сил свою довідку, щоб вона служила якомога довше. Дякую, що виписали мене з лікарні!

— Будь ласка! — сказав лікар, посміхаючись. — Бажаю вам гарного дня та доброго здоров'я! До побачення!

Попрощавшись, Леон повернувся до друзів з усмішкою, що це означало про хороше його здоров'я.

— О, Леоне! Ти нарешті вилікувався! — зрадів Альберт, коли побачив його біля лікарні. — А я вже думав, що ти ніколи не видужаєш!

— Ось я і видужав на ваших очах! — з радістю та гумором сказав Леон. — Давайте підемо до бару, будемо тусити та пити енергійну каву!

— Та-а-ак!!! — закричали друзі Леона хором, та з радістю пішли до бару на вечірку, де Леон знову повернувся п'яний та втомлений. Він, як і завжди, лягнув спати у своїй одежі, та хропів так сильно, як начебто це хропіння якогось ведмедя. Але він не забув про свою завтрашню обіцянку: почати свою першу подорож, яка приведе його до невідомого майбутнього...