Розділ 5. Як думки Леона обірвалися

Але у Леона чомусь почала боліти голова, він знову задумався:

„Га?.. А це що таке? Чому це так? Нащо це так? Чому у мене починає боліти голова? Я ж навіть не хворий! Чи хворий...“ — він не встиг договорити, поки на його очах почало усе розмиватися. — „Чому я бачу лише щось розмите? Можливо, я забув одіти свої діджеєвські окуляри? Та й цього не може бути...”

Леон думав, та не міг зрозуміти, чому у нього почала боліти голова й чому він бачить на своїх очах лише одне розмиття. Можливо, це тому що він заразився якоюсь хворобою? Можливо, вірусом? Чи грипу? Ну, ми ще побачимо, а там й пригода настане.

Леон, щоб перестала боліти голова, вирішив пошукати ліки, які діють на біль голови, щоб вона не з'являлася. Але Леон навіть не встиг дібратися до полиці, як він впав на підлогу, тримаючись за голову руками. Він лежав, нерозуміючи, що відбувається. Спочатку, він подумав, що скоро помре, але проте, він не помер так швидко, як хотілося: він пролежав на підлозі цілу годину.

Коли у Леона почалась спускатися біль на голові, Леон вирішив, що може вже нарешті вставати з підлоги. Але, коли він встав, знову почала боліти голова, й він впав. Він почав хвилюватися, чи температура на його тілі випадково не сягає якоїсь високої температури і, дібравшись до полиці з ліками, почав шукати термометр.

Доречі, термометр дуже змінився за усі майже 500 років існування: тепер, він виглядав, як начебто це якийсь пульт (бо на ньому була червона кнопка, щоб активувати роботу термометра), і не має ніякої ртуті. Нуль відсотків ртуті! Тому, діти можуть спокійно брати цей термометр, як іграшку, й теж використовувати його для вимірювання своєї температури. Тепер його не можна класти під рукою: він виміряє температуру прямо з рук людини. Це було дуже зручно як для дорослих, так й для дітей.

Але у Леона, біль голови не давала йому шансів на відпочинок. Він шукав термометр, аж поки не почав слухати та бачити те, чого й взагалі у реальності немає. Він почув звуки сирени, яка сповіщала про повітряну тривогу. Спочатку, він вирішив що це йому так здається, й не звертав уваги, аж поки не почув звуки вибухів, які навіть не відображалися реальними взагалі.

Леон почав розуміти: все, що він чув тільки що, то не мала жодної реальності, бо ніхто про це не попереджав. Він, не звертаючи уваги на ніщо, продовжував шукати термометр, аж поки, його не почало трусити в різні боки, як під час землетрусу. Звісно, він так робив, бо почув, як на вулиці (типу) впала біля нього бомба, й мабуть рознесла усю квартиру, якби не... ілюзії. Тому, бомба аж ніяка й нікуди не впала, а просто так подумав Леон, почувши це на своїх вухах.

Але Леон не здавався. Він сміло встав, перетягнувся, як метал, до полиці з ліками, і став шукати термометр. Коли він знайшов свій термометр, він ввімкнув його й почав якомога сильніше тримати його в руці. Минуло дві хвилини, і термометр повідомив, що у Леона різко збільшується температура: аж до сорока (мінімум) градусів. Це вже шокувало Леона. Він й сам не міг зрозуміти, чим він починає взагалі хворіти. Він вирішив: якщо він вип'є вітаміни проти болю в голові, то все стане на свої місця.

Але це не подіяло на Леонові здійснення. Коли він взяв ліки, він почав шукати склянку, щоб в неї залити холодну воду. Але не встиг він навіть й донести знайдену склянку, як тільки він почав знепритомнювати, й впав знову на підлогу, при цьому ще й розбивши саму склянку. Леон хапався за свою голову, як скажений, і нічого не зрозумів з цього прокляття. Він почав хвилюватися: чи не починає він випадково хворіти на якусь хворобу? Тому, він спокійно зітхнув, і встав пішов дуже повільно, як равлик, до свого ліжка.

Леон майже не розумів цих фокусів: з яких тих пір у нього почала боліти голова, якщо він нічого й поганого не випивав? Повзучи до ліжка, Леон почав обговорювати це запитання. Він згадував, як він з друзями пив енергійну каву, яка давала змогу не спати до чотирьох-п'ятьох годин. Ця кава до сих пір мала такі інгредієнти, як чорна та зелена кава. Він хотів обговорити деякі питання щодо цього, але він навіть не підозрював, як він починав усе слабшати й слабшати. Але у Леона ще були (трохи) сили, тому й відмовлявся від ліжка.

Коли він закінчив думати про енергійну каву, Леон сказав:

— Цікаво, а що як, це усе через ту енергійну каву, яку я ледве не постійно її випивав? Можливо, річ у цій каві, а не у якійсь хворобі чи захворюванні?

Краще б Леон вже дійшов до свого ліжка: у нього вже так сильно почала крутитися голова, що він почав губити зізнання. Він ледве побіг до ліжка, але біля нього й впав, де більше й не зміг встати на свої ноги та долізти до свого ліжка. Він лише хапався за свою голову, мучився цілі години, й сказав свої „останні слова“:

— От, Леоне, ти й догрався до кінця! Не варто було запиватися цією кавою, бо потім ще гірші проблеми будуть! Ох, хоч би пончиків з'їсти...

Й справді: перед загубленням свого зізнання, на очах Леона показалися чарівні звірі, які несли щось шоколадне: заєць ніс свою шоколадну морквинку, білка — свій шоколадний горіх, а пташки — то шоколадні сири, то шоколадні здобичі, то ще щось шоколадне. А там й дракони летіли: тримали в своїх лапах кошики, їли пончики... Ну, так, кожний, хто хоче забажає цих найкращих моментів, але Леон, ще у дитинстві, дуже любив їсти пончики. І тому, він згадував ту уяву, щоб згадати, як він добре провів своє „солодке“ дитинство. А дракони до сих пір летіли на очах Леона: тримали в лапах кошики, їли пончики... Ну, й самі вже кудись полетіли.

На цьому моменті, думки Леона обірвалися. Він перестав бачити на своїх очах те, що йому лише здається. Він лише сказав ось такі слова:

— Що ж, Леоне... Можливо... Ти й... Був... Найкращим у світі... Діджеєм... Але... Ніколи ти... Не забудеш свою найкращу кар'єру... Своїх друзів... Та своїх батьків...

З такими словами, він потихеньку зачинив свої очі й повністю загубив своє зізнання, як начебто він спить. Бідний весь, та хворий... Хтозна, що з ним може статися у майбутньому, але можливо, це лише початок цієї історії. І ми з вами продовжимо її читати у наступному розділі.